До Мемфіса цілих півтори тисячі кілометрів, і літак мав покрити їх без посадки за короткий час. Чорнява пасажирка спробувала заснути. Ландшафт, що розстилався внизу, схожий на мозаїку з жовтих, зелених і коричньових фарб, зовсім не приваблював її.
Стюардеса розносила кану. Пасажири вже звикли до вібрації і монотонного шуму моторів і почали читати газети, дехто їв.
Але чорнява дівчина вже заплющила очі. Вона обхопила руками свою сумочку і в сні міцно притиснула її до себе.
І лише коли сонце вже стояло над хвилястим обрієм на заході і сяяло крізь червонуватофіолетову імлу над колишніми преріями Середнього Заходу, а внизу заблищала широка стрічка Міссісіпі, вона прокинулась.
Стюардеса запропонувала пасажирам пристебнутися поясами до сидінь. Літак ішов на посадку на аеродром Мемфіса.
Чорнявій пасажирці повезло: незабаром вона вже летіла іншим літаком до Нью-Орлеана і незадовго до півночі досягла своєї мети. Таксі доставило її в невеличкий старий готель поблизу гавані. Вивіска над входом, де колись було викарбуване золоте серце, вилиняла. Можна було розібрати лише слово «coeur»[6] — сумні рештки від «Золотого серця Луїзіани».
На другий день вона прочитала в газеті «Геральдо де Мексіко», яку тут читають ще з тих часів, коли південні штати були іспанськими, що в мексиканському місті Реалесі зарізали якогось доктора Нево.
Опівдні, коли вона була відсутня, її кімнату в готелі обшукав якийсь чоловік, що відрекомендувався хазяїнові як кримінальний агент. Заляканий власник готелю не наважився повідомити про це дівчину, коли вона ввечері повернулася з міста.
Через кілька годин стривожені мешканці готелю викликали хазяїна. Вони твердили, ніби в одній з кімнат почули крик і плач. Молода жінка напівроздягнена лежала на своєму ліжку і корчилася від болю.
Подзвонили в госпіталь, і незабаром її забрала машина швидкої допомоги.
На другий день знову прийшов той самий чоловік і повідомив хазяїна, що та дівчина ще вночі померла в госпіталі і що він повинен конфіскувати її речі.
Бліда покоївка мовчки принесла шкіряну дамську сумочку й дешеве коричньове пальто.
Жінку поховали на кладовищі Сент-Луїс поряд з багатьма іншими невідомими.
37
Петер запросив усіх, хто турбувався про долю його батька. Роньяр сидів біля Евеліни Норріс. Жвавий, як завжди, він розважав її бесідою. В товаристві молодої дівчини редактор почував себе у рідній стихії.
Навпроти них сиділи доктор Бергер і Гофстраат. Лікар саме розповідав адвокатові про поки що негативні результати своїх зусиль щодо професора, якого він лікував весь час після повернення з Мексіки.
Господар вітав свого останнього гостя комісара Альтмана, який у своєму незмінному сухому стилі одразу ж запитав:
— Так що? Можна вже поздоровляти? — При цьому він, лукаво посміхаючись, поглянув на Норріс.
— З цим доведеться ще трохи почекати, — відповів Петер, сміючись. — Проте можете поздоровити мене з щасливими результатами експедиції.
— Маєте рацію, я, справді, зовсім не вірив у ваш успіх!
— Точно такої ж думки був і я, — втрутився Гофстраат, перериваючи розмову з доктором Бергером. — Коли сюди з Реалеса надійшла телеграма, ми всі без винятку оніміли від здивування.
— Що правда, то правда, — докинув своє слово і Роньяр.
— Коли б ви тільки бачили, що було, коли я тієї ночі повернувся від Паручо в готель, — почав розповідати Петер, обмінявшись щасливими поглядами з Евеліною, яка мовчки слухала розмову й, посміхаючись, кивала головою. — Ми просто не тямили себе від радощів. Тієї ж ночі ми підняли з ліжка телеграфіста й надіслали депешу. Такої серйозної за змістом телеграми той добрий чоловік, мабуть, ніколи в житті не посилав, — додав Петер, пригадуючи і знову переживаючи зворушливі й щасливі хвилини в ту душну й моторошну ніч на краю одвічного мексиканського лісу.
Його сяюче обличчя знову набрало серйозного вигляду, коли він вибачався за відсутність своєї матері.
— Мати тепер, звичайно, і щаслива і сумує в той же час. Вона ні на мить не залишає батька одного, але, на жаль, її зусилля поки що марні. І вже зовсім тихо сказав — Він так і досі не впізнає нікого з нас!
Після цих слів у кімнаті запанувала гнітюча тиша; всі, задумавшись, мовчали.
— Ми потім ще поговоримо про це, — упевнено сказав Бергер. — Мені прийшла и голову нова ідея, і я хочу запропонувати вам, пане Тербовен, один метод.
Петер кивнув головою, кинувши на лікаря вдячний погляд. Проте з виразу його обличчя видно було, що він уже зневірився в успіху справи.