— Але ж будинок ще належить пані Тербовен, — перебив Роньяра Бергер.
— Ні, вона продала й будинок.
— Трагічний кінець експедиції викликав певні фінансові труднощі, і пані Тербовен змушена була погодитися на цей продаж.
— А що сталося з винаходом професора? — поцікавився Бергер.
— Він перейшов до Нево, який продовжує вдосконалювати його.
— А хіба син не міг розробляти далі батьківський винахід? — запитав редактор. — Адже патент, певно, має величезну вартість!
— Петер Тербовен казав мені, що завершує свої власні роботи. Нево, як колишній асистент його батька, має право на свою частку в патенті, до того ж він один був у курсі всіх технічних даних винаходу. А нестача грошей, про яку я вже говорив, штовхала й Петера на те, щоб усе спродати Нево. — Гофстраат зробив паузу. — Петер Тербовен хоче після закінчення своїх робіт, можливо, уже в найближчі місяці поїхати до Мексіки на розшуки батька. Він вважає, що Нево тоді не все зробив, щоб знайти професора, і сподівається сам розгадати цю таємницю. Якби він прийшов був сьогодні, то розказав би все набагато краще й докладніше.
Гофстраат замовк. Він замислено повернувся до великого годинника, що рівномірно й глухо цокав у кімнаті.
— А час дуже пізній… — сказав він серед тиші, ні до кого, власне, не звертаючись. — Не думаю, що Петер ще прийде.
Всі мимоволі прислухалися, як за вікном лютувала буря і шуміли дерева в парку. Роньяр підвівся, Бергер, здавалося, теж вирішив іти додому, коли раптом задзвонив телефон. Усі троє швидко перезирнулися. Гофстраат узяв трубку. Бергер і Роньяр уважно стежили за ним. Нарешті адвокат поклав трубку.
— Говорив Петер Тербовен з автомата. Він має нові відомості, які зовсім в іншому світлі подають справу його батька. Більш нічого не сказав. Попросив вибачити йому, що не прийде.
4
— Отже, ви Клаас Стеен! — упевнився ще раз незнайомець, причинивши низенькі двері.
— Так, це я! А ви, мабуть, принесли мені гроші?
Незнайомий різко спинився посеред кімнати. Це запитання так його вразило, що він нічого не міг відповісти. Секунду він пильно вдивлявся у кремезну постать матроса. Стеен виплюнув тютюнову жвачку і похмуро пробурчав:
— Він же хотів прислати жінку.
Незнайомий намагався не викликати своєю поведінкою жодної підозри, бо ж тільки так можна було про щось дізнатися. Він невпевнено пробурмотів:
— Так, так… Але, бачте, інакше зробити не можна було. Скільки ви мали одержати?
— П'ятсот доларів! А ви, мабуть, хочете поторгуватися?
Сказавши це зухвалим тоном, матрос став перед незнайомим у задерикуватій позі.
Погляди обох зустрілись. Якось нерішуче гість занурив руку до кишені пальта і витяг звідти зібганого папірця. Мовчки він подав його Стеену, в той же час уважно стежачи за ним. Стеен узяв записку, кинув на неї швидкий погляд і поклав її з байдужим виразом обличчя на стіл. Це був розрахунок на боцмана Клааса Стеена, зроблений конторою пароплавства «Ред Стар Лайн» в Антверпені.
Здавалося, ніби Стеен чекав чогось подібного. Його червоне обличчя лишилося незворушним, і він нетерпляче промимрив:
— Ну, а як же з грішми?
Гість подавав йому папірець лівою рукою; в той же час його права рука ковзнула до кишені пальта і лишилась там. Він повільно відступив на кілька кроків назад.
— Ви помиляєтесь, грошей я вам не приніс. — І, з притиском вимовляючи кожне слово, загрозливо додав: — І мене не посилали сюди для того, щоб заплатити за ваше мовчання!
Стеен оторопіло мовчав. Роззявивши рота, він недовірливо дивився на незнайомця. Безпорадність цієї сильної, кремезної людини справляла дивне враження. Його рука, схожа на кігтисту лапу, механічно лягла на спинку стільця. Спантеличено дивлячись на свого гостя, моряк підтяг стільця ближче і, ніби намагаючись повернути собі самовладання, обома руками вчепився в його спинку. Весь його важкий корпус подався трохи наперед, кісточки мозолистих рук побіліли від напруги.