— Моїм завданням було, — продовжував адвокат, — охороняти винахід, бо ті, чий наказ я виконував, розпізнали в особі Нево агента одного безпардонного американського тресту. На жаль, я не зміг запобігти замахові на життя професора. Я мав завдання охороняти прилад і тому не мав можливості поїхати на Юкатан.
— Я не міг би навіть подумати таке про вас, — бовкнув збитий з пантелику Бергер.
А Роньяр зацікавився так, як можуть зацікавитись лише редактори:
— А хто вам дав таке завдання?
Відповідати на це запитання Гофстраат вважав зайвим. Його обличчя одразу стало замкнутим.
— Є люди, для яких дуже важливо, щоб такі винаходи не використовувались в злочинних цілях. Вони хочуть, щоб винахід професора Тербовена був застосований на благо людства і для наукових досліджень. Завдання цих людей я й виконував.
Зворушений Петер встав, підійшов до адвоката й міцно потис йому руку:
— Я дуже вдячний вам. Одночасно я хотів би попросити у вас вибачення за те, що іноді у мене зароджувалось певне підозріння до вас. Але ж я навіть подумати не міг!..
— Облиште, пане Тербовен, — відповів Гофстраат, — ваша підозра була цілком виправдана. Однак у мене були зв'язані руки, я не мав права розкриватися перед вами.
— Це мені зрозуміло. — Петер випустив руку Гофстраата. — Проте я хотів би тепер просити вас і надалі лишитися другом нашої сім'ї…
— А чому повинно що-небудь змінитися? Сподіватимемось, що ваш батько швидко видужає!
Лікар більше не міг стриматися, щоб не висловити свою пропозицію:
— А що, шановний Тербовен, якби ми спробували лікувати вашого батька при допомозі енцефалографа?
— Справді, у нас же є ще одна можливість! — з захопленням вигукнув Петер. — Дивно, що ми раніше не додумалися до цього?
— Як ви собі це уявляєте, шановний Бергер? — спитав Роньяр.
Лікар розвинув свій план, і всі з великою увагою вислухали його.
— Ви говорили, що ніхто не зможе ухилитися від тих думок, які передає ваш енцефалограф. Так же?
Петер ствердно кивнув головою.
— Отже, є можливість навіяти вашому батькові цілком певні думки.
— Загіпнотизувати електрикою! — схвильовано докинув Гофстраат.
— Цілком правильно! Навіювані думки мають бути саме такими, щоб повернути вашому батькові ясну свідомість. Один з нас у думці повторюватиме ці думки, а ваш енцефалограф прийматиме їх. Це мають бути цілющі думки, наприклад, такі: «… Я — професор Тербовен!.. Я — професор Тербовен!.. Я професор Тербовен!..» Ці слова треба знов і знов втовкмачувати хворому в голову. Але вони повинні логічно розминатися й бути в безпосередньому зв'язку з його нинішнім оточенням.
Гофстраат обвів поглядом усіх присутніх по черзі:
— Я негайно віддаю себе в ваше розпорядження, хай енцефалограф знімає мої думки. Ми могли б одразу й почати. — І з посмішкою додав: — Я ж маю певний досвід у цьому.
— Домовились! — майже одночасно вигукнули Бергер і Петер.
Під час цієї бесіди, що почалася так жваво й захопила всіх присутніх, було вирішено вже наступного дня піддати професора Тербовена впливу енцефалографа.
38
Професор Тербовен, мов сонний, сидів у тому самому зручному кріслі, яке в свій час виявилося фатальним для Нево. В кімнаті стояла така тиша, що чути було навіть зовсім тихе дзижчання апарата. Біля увімкненого енцефалографа стояв син пацієнта.
Обличчя Петера виражало найвищий ступінь зосередженості; його рука охопила вимикач «читача думок».
Доктор Бергер стояв перед сонним професором, який сидів у кріслі, і поглядав то на годинник, то на обличчя свого друга, що колись було таким жвавим і натхненним, а тепер надзвичайно стомленим і спустошеним.
Повільно спливали хвилина за хвилиною. Ніхто не промовив жодного слова.
Від цієї спроби залежали всі надії Петера; у нього від напруження боліла голова.
Бергер, навпаки, з непорушним спокоєм спостерігав за ходом експерименту. Як часто він уже в ролі хірурга стояв отак біля людини й чекав наслідків великої боротьби між умінням лікаря і силою смерті!
Всі інші сиділи в сусідній кімнаті. Бергер суворо заборонив їм заходити сюди: під час експерименту вони б тільки заважали. Гості спочатку протестували, але тепер усі чекали за дверима і теж не промовили жодного слова.
Крім учасників експерименту, тут була присутня лише мати Петера. Вона тихо сиділа на стільці біля вікна, найбільше зацікавлена в успіху: адже це був її чоловік, батько її сина, — скромно сиділа й чекала. Тільки добрі очі жінки пильно вдивлялися в стомлене, розслаблене й, на жаль, на багато років постаріле, але таке рідне й близьке обличчя.