Відповідальність за ст. 402 КК настає за невиконання наказу, що містить конкретну вимогу. Невиконання вимог загальних обов’язкових норм, що містяться у статутах, посібниках, інструкціях, не може розглядатися як непокора. Відповідальність за невиконання таких загальних норм може наставати як за недбале ставлення до військової служби. За порушення ж статутних правил вартової, внутрішньої служби, правил водіння або експлуатації машин відповідальність настає за спеціальними нормами чинного КК.
Однак невиконання відданого начальником або старшим за військовим званням наказу, спрямованого на припинення підлеглим чи молодшим за військовим званням дій щодо порушенням загальних вимог військової служби та повернення до належного виконання ними своїх обов’язків, підпадає під ознаки ст. 402 КК.
Особа, яка одержала законний наказ, зобов’язана його виконати. За своєю природою виконання військовослужбовцем законного наказу начальника є виконанням юридичного обов’язку.
Разом з тим злочинність діяння відсутня, якщо непокора являє собою відмову від виконання явно незаконного наказу. У ч. 3 ст. 41 КК передбачено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Це положення цілком відповідає ч. 1 ст. 60 Конституції України, в якій закріплено, що ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні накази і розпорядження. За віддання і виконання явно злочинного наказу або розпорядження настає кримінальна відповідальність. Злочинним визнається наказ, що передбачає вчинення не тільки діяння, передбаченого КК, а й діяння, що є злочином відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями (ч. 2 ст. 7 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Вочевидь, виконавець наказу повинен оцінити його з точки зору того, приписує він вчинення злочину або ні. Виконавець наказу лише в тому разі має право відмовитися від його виконання, якщо для нього очевидно, у нього немає ніяких сумнівів, він достеменно усвідомлює, що наказ приписує йому вчинення саме злочину. Якщо для особи це є неочевидним, небезспірним, то вона не має права відмовитися від виконання наказу, навіть якщо він приписує вчинення правопорушення.
Якщо особа помиляється в оцінюванні наказу як злочинного (наприклад, вважає, що наказ приписує вчинення злочину, а в дійсності наказ приписує заподіяння правомірної шкоди правоохоронюваним інтересам), то при вибачальній помилці, коли особа в обстановці, що склалася, не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, вона внаслідок казусу не підлягає відповідальності за відмову виконати законний наказ. Якщо ж помилка була невибачальною, тобто особа хоча і помилялася в оцінюванні законного наказу як злочинного, але за обставинами справи могла не припуститися такої помилки, то вона підлягає відповідальності за необережне невиконання наказу (наприклад, за ст. 403 «Невиконання наказу»).
За віддання і виконання злочинного наказу кримінальній відповідальності підлягають як особа, яка видала такий наказ, так і особа, яка виконала явно злочинний наказ. Службова особа, яка віддала злочинний наказ, підлягає відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (ст. 423 КК) чи перевищення влади (ст. 424 КК) і за підбурювання чи організацію вчинення злочину, передбаченого в наказі.
Особа, для якої було очевидно, що наказ є злочинним, і вона, проте, виконала такий наказ, підлягає кримінальній відповідальності за вчинення злочину на загальних підставах як виконавець злочину. Це положення сформульовано в ч. 4 ст. 41 КК: «Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних засадах». При цьому вчинення злочину на виконання такого наказу є обставиною, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).
Особа, яка одержала злочинний наказ, може і не усвідомлювати його злочинного характеру. Однак, якщо за обставинами справи вона повинна була і могла це усвідомлювати, то вчинене розглядається як необережний злочин, якщо, звичайно, таке необережне заподіяння шкоди передбачене в КК як злочинне.
Якщо ж особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу (казус), то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу, кримінальній відповідальності підлягає тільки та особа, яка віддала злочинний наказ (ч. 5 ст. 41). У цьому разі особа, яка виконала злочинний наказ, виступає своєрідним знаряддям у руках того, хто видав злочинний наказ (так зване посереднє заподіяння). Останній підлягає відповідальності як виконавець того умисного злочину, вчинення якого приписувалося в наказі і який він вчинив «руками» невинуватого «виконавця».