Умисне вбивство начальника у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби за відсутності ознак опору та примушування кваліфікується за ч. 2 п. 8 ст. 115 КК.
Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння начальнику тілесних ушкоджень, побоїв або вчинення інших насильницьких дій.
Під погрозою знищення майна слід розуміти виражені ззовні та доведені до потерпілого наміри привести його майно у стан, при якому його неможливо використовувати за цільовим призначенням. У той же час протидія законній діяльності начальника може здійснюватися й шляхом погрози пошкодження майна. При цьому вартість ремонту майна, яке особа погрожувала пошкодити, може дорівнювати або перевищувати його вартість. Іншими словами, ступінь суспільної небезпечності таких дій може дорівнювати або навіть перевищувати ступінь суспільної небезпечності злочину, вчиненого шляхом погрози знищення майна начальника. Це означає, що погроза пошкодження майна за певних обставин може вплинути на психіку потерпілого так, що протидія його законній діяльності буде більш ефективною.
Під майном слід розуміти як рухоме (носильні речі, автомашини, мотоцикли, худобу тощо), так і нерухоме (жилий будинок, дача, плодово-ягідні та інші насадження, посіви тощо) майно. Майно характеризується сукупністю певних ознак: 1) юридичною — право на майно належить певному власнику на законній підставі, для суб’єкта злочину воно є чужим; 2) соціально-економічною — майно має певну вартість, що вимірюється вкладеною у нього працею людини та здатне задовольняти певні потреби людини, суспільства; 3) фізичною — це предмети матеріального світу, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити і т. д.
Судова практика не розглядає як військовий злочин погрозу, висловлену начальнику у зв’язку з вчиненням ним неправомірних дій, а також таких, що не відповідають інтересам військової служби.
Погроза повинна бути конкретною. Заяви типу «я тобі покажу» тощо не містять конкретної форми залякування і не можуть бути визнані злочином, що розглядається.
Погроза може бути висловлена безпосередньо начальнику або через інших осіб. В останньому випадку обов’язково має бути встановлено, що винний бажав, аби погроза була відома начальнику.
Погроза вважається закінченим злочином з того моменту, коли начальник, на адресу якого її було висловлено, сприйняв її як реальну, тобто за наявності у нього обґрунтованих побоювань за її виконання.
Якщо погроза є складовою частиною вчинення опору начальнику або примушування, то такі дії слід кваліфікувати тільки за ст. 404 КК. Не створює самостійного складу злочину і погроза, висловлена під час вчинення насильницьких дій щодо начальника (ч. 2 ст. 405 КК).
До ч. 2 віднесено такі злочинні дії, як заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв або вчинення інших насильницьких дій щодо начальника у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби.
Із суб’єктивної сторони цей злочин вчиняється тільки з прямим умислом: винний усвідомлює, що погрожує начальнику вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень, нанесенням побоїв або знищенням чи пошкодженням його майна, і бажає, аби ця погроза була сприйнята начальником.
Метою погрози є залякування начальника з метою вплинути на його правомірну службову діяльність, змінити її характер або припинити.
Мотивом погрози є невдоволення правомірною службовою діяльністю начальника або його конкретними діями по службі. У багатьох випадках насильство щодо начальника пов’язане з помстою за його справедливу вимогливість.
Насильство щодо начальника з мотивів ревнощів, заздрощів, особистої неприязні та з інших причин, не пов’язаних зі службовою діяльністю начальника і порушенням військового правопорядку, не утворює складу злочину, передбаченого ст. 405 КК.
Правильно було кваліфіковано дії сержанта О., який у відповідь на вимогу йти до казарми спати вдарив чергового по частині капітана С. в обличчя та тим самим заподіяв йому легкі тілесні ушкодження[20].
Суб’єктом злочину є військовослужбовець, підлеглий по службі чи військовому званню особі, якій погрожує.
Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 3 ст. 405, складають дії, встановлені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, якщо їх вчинено групою осіб, або в умовах воєнного стану, або в бойовій обстановці.