Під іншими заходами, добровільна участь у яких визнається кримінально караною, є такі, що сприяють посиленню сил ворога або послабленню України чи союзних з нею держав (організаційні, політичні заходи, агітаційні компанії тощо).
Участь у вказаних роботах або у зазначених заходах для наявності складу злочину, що розглядається, має бути добровільною, тобто такою, коли військовополонений займається відповідною діяльністю при наявній можливості не робити цього без будь-якого ризику для себе (відмовитися від такої роботи або участі у певних заходах). Офіцер, який перебуває у полоні, має, за Конвенцією, право відмовитися від будь-якої роботи.
Згідно з положеннями цієї ж Конвенції військовополонений, що займає становище старшого (довіреного), повинен сприяти фізичному, моральному та інтелектуальному стану військовополонених. Якщо старший порушує свої обов’язки та застосовує при цьому насильство або припускається жорстокого поводження з військовополоненими, його дії утворюють склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 431 КК. Насильство над військовополоненими може бути як фізичним, так і психічним. Жорстоке поводження полягає у вчиненні дій, які принижують гідність військовополонених, спричиняють їм мучення та страждання. Якщо насильство над військовополоненим виявляється у спричиненні йому смерті, вчинене утворює сукупність злочинів (ч. 2 ст. 431 та ст. 115 КК).
Дії, спрямовані на шкоду іншим військовополоненим, можуть виявлятись у відібранні у них одягу, харчів, примушуванні до виконання робіт, які має виконувати інша особа, доносах адміністрації про порушення режиму перебування у полоні тощо.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Для кваліфікації за ч. 3 ст. 431 КК обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину є або корисливий мотив його вчинення, або мета — забезпечити поблажливе ставлення до винного з боку ворога. Відсутність у діях особи зазначеного мотиву або мети виключає її відповідальність за ч. 3 ст. 431 КК.
Суб’єктом розглядуваного злочину є військовослужбовець, який перебуває у полоні (військовополонений). За ч. 2 ст. 431 КК відповідальність несе лише військовополонений, який перебуває на становищі старшого.
Якщо злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні, вчинені з антидержавних мотивів, мають на меті послаблення України, то вони кваліфікуються як державна зрада за ст. 111 КК.
§ 7. Мародерство
Стаття 432. Мародерство
Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство), —
карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.
Женевська конвенція 1949 р. «Про покращення долі поранених та хворих у діючих арміях» у статтях 15 та 16 покладає на сторони військового конфлікту обов’язок не тільки розшукати хворих, поранених та вбитих, а й запобігти їхньому пограбуванню; документи, гроші, цінності, знайдені у загиблого, підлягають передаванню за належністю. Суспільна небезпечність даного злочину полягає у тому, що він безпосередньо посягає на військову дисципліну і боєздатність армії. Військовослужбовець, який вчиняє мародерство, перетворюється на викрадача чужого майна. Мародерство призводить до зниження боєздатності військової частини, підриву авторитету армії, втрати гідності її бійців в очах населення[68].
Обов’язковою ознакою цього злочину є предмет злочину, яким виступають речі, що належать пораненому або знаходяться при вбитому. Під речами розуміються предмети обмундирування та особисті речі, що належали вбитому або знаходяться у власності пораненого чи перебувають у нього в користуванні. До предмета даного злочину не належать зброя та боєприпаси, військові та інші документи. Протиправні дії, пов’язані з вилученням таких предметів, утворюють склад іншого злочину (ст. 410 або ст. 262 КК).
Об’єктивна сторона мародерства полягає у вчиненні дій, пов’язаних з викраденням речей у вбитих чи поранених. Викрадення може бути таємним або відкритим, із застосуванням насильства чи без такого.
68
Чхиквадзе В. М. Воинские преступления [Текст] / В. М. Чхиквадзе // Курс советского уголовного права. Особенная часть / А. А. Пионтковский, В. Д. Меньшагин В. М. Чхиквадзе. — М.: Госюриздат, 1959. — Т 2. — С. 784.