В.О. Навроцький також не погоджується з пропозицією пом'якшення покарання за одержання хабара в невеликому розмірі. На його думку, коли посадова особа "продалася" за мізерну суму, то суспільна небезпека скоєного і особи винного аж ніяк не зменшується, а скоріше, навпаки — зростає (Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. — С.518).
Примітка 2.
Питання це було й залишається вельми дискусійним в теорії кримінального права. Висловлені дві основні позиції з цього питання: одні вчені вважають, що одержання хабара як злочин буде лише у разі його передачі хоча і за будь-які, але конкретні дії службової особи в інтересах хабародавця, інші — що хабар може даватись незалежно від конкретних зобов'язань вчинити якісь певні дії на користь (в інтересах) особи, яка його дає (Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. — Киев: «Наукова думка», 1978. — С. 204–208). М.І. Мельник вважає, що одержання службовою особою подарунків не за певні дії по службі, а з метою підлабузництва, для встановлення з нею "добрих" стосунків не є кримінально караним. Вчинення таких дій службовою особою органів державної влади або органів місцевого самоврядування, на думку М.І. Мельника, може підпадати під дію ст. 1 Закону України "Про боротьбу з корупцією" (Науково-практичний коментар кримінального кодексу України. — 3-тє вид., перероб. та доп. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Атіка, 2005. — С. 860). Слід погодитись із О.Я. Свєтловим, що у разі, якщо службова особа одержує матеріальні блага "за загальне сприяння" (“за общее благоприятствие"), “на всякий випадок", то це буде не отримання хабара, а побори, які мають кваліфікуватись як зловживання владою або службовим становищем, а при малозначності — як дисциплінарний проступок (Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. — Киев: «Наукова думка», 1978. — С. 207). Разом з тим зазначимо, що такі "побори" мають кваліфікуватися, якщо вони скоюються службовою особою, віднесеною законодавцем до категорії осіб, уповноважених на виконання функцій держави, як корупційне діяння за п. "а" п. 2 ст. 1 Закону "Про боротьбу з корупцією", якщо вони за ступенем суспільної небезпечності не досягли рівня злочину, передбаченого ст. 364 КК, а якщо досягли — за цією статтею за наявності всіх інших необхідних ознак передбаченого нею складу злочину.
Більшість російських вчених поділяє позицію Пленуму Верховного Суду РФ, який у своїй постанові від 10 лютого 2000 р. № 6 «Про судову практику у справах про хабарництво і комерційний підкуп» (Бюллетень Верховного Суда РФ. — 2000. — № 4) роз'яснив: «Під службовим положенням, яке сприяє вчиненню певних дій на користь хабародавця з боку… службових осіб, належить, зокрема, розуміти значимість і авторитет займаної посади, знаходження в підлеглості інших службових осіб, щодо яких здійснюється керівництво з боку хабароодержувача. При цьому судам належить мати на увазі, що використання особистих відносин, якщо вони не пов'язані із займаною посадою, не може розглядатись як використання службових повноважень. До загального покровительства по службі можуть бути віднесені, зокрема, дії, пов'язані з незаслуженим заохоченням, позачерговим необґрунтованим підвищенням в посаді, вчиненням інших дій, не викликаних необхідністю. До потурання по службі слід відносити, наприклад, неприйняття службовою особою заходів за упущення чи порушення в службовій діяльності хабародавця чи осіб, яких він представляє, нереагування на його неправомірні дії». Разом з тим більшість російських вчених, зазначає А.І. Рарог, вважає, що Пленум Верховного Суду РФ необґрунтовано звузив загальне покровительство з боку службової особи щодо хабародавця ліпне до загального покровительства по службі, оскільки воно не відповідає закону (Российское уголовное право: в 2 т. Т.2 Особенная часть: учеб. / Г.Н. Борзенков [и др.]; под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. — М.: ТК Велби, Из-во "Проспект", 2006. — С.516).