Багато російських вчених також вважає, що одержання службовою особою попередньо не обумовленої винагороди за вчинені дії не повинно визнаватись злочином (див., наприклад: Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть / Под ред. Б.В. Зравомыслова. 2-е изд. — М., 1999. — С.414; Курс уголовного права. Том 5: Особенная часть / Под ред. Г.Н. Борзенкова, В.С. Комиссарова. — М., 2001. — С. 126; Уголовное право России. Части Общая и Особенная / Под ред. А.И. Рарога. 4-е изд. — М., 2003. — С.627; Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Отв. ред. А.И. Рарог. — М: Изд. «Проспект», 2004. — С.515–516; Эсканова А.А. Подкуп как криминогенное преступление (понятие, виды, юридический анализ, квалификация). Автореф. дис… канд. юрид, наук. — Н. Новгород, 2001. — С.9; Качмазов О.Х. Ответственность за взяточничество по российскому уголовному праву. — Владикавказ, 2000. — С.86–90; Уголовное право России. Особенная часть. Второй полутом: Учебник для вузов / Под ред. Г.Н. Борзенкова и В.С. Комиссарова. — М.: ИКД Зерцало-М, 2005. — С.397).
Б.В. Волжєнкін вважає, що визнання злочином незаконного одержання службовою особою матеріальних цінностей і послуг як подяки за вже вчинену нею правомірну дію по службі відповідає традиціям російського кримінального законодавства, яке передбачало кримінальну відповідальність за одержання хабара і у тому випадку, коли ніякої домовленості про винагороду не було (Волженкин Б.В. Служебные преступления: Комментарий законодательства и судебной практики. — СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. — С. 177).
А.І. Рарог також пише, що необхідною ознакою одержання хабара є його обумовленість певними діями у відповідь службової особи, що рівною мірою стосується як хабара-підкупу, коли він передує бажаним для хабародавця діям службової особи, так і хабара-винагороди, при якому хабар вручається службовій особі після вчинення нею дії (бездіяльності) в інтересах хабародавця. Якщо ж службова особа вчинює по службі законні і доцільні дії, не розраховуючи на винагороду від приватних осіб, а потім одержує від зацікавленої особи попередньо не обіцяну, а тому несподівану подяку у матеріальній формі, склад злочину відсутній (Российское уголовное право: в 2 т. Т.2. Особенная часть: учеб. / Г.Н. Борзенков [и др.); под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. — М.: ТК Велби, Изд-во "Проспект", 2006. — С.517; Лысов М.Д. Ответственность должностных лиц по советскому уголовному праву. — Казань, 1972. — С.211–212; Папиашвили Ш.Г. Должностные преступления в теории уголовного права, законодательстве и судебной практике. — Тбилиси, 1988. — С. 188–192; Квициния А.К. Должностные преступления. — М., 1992. — С.138).
Іншу позицію займає А.П. Кузнецов, який вважає, що оскільки в КК не проводиться розмежування хабара на підкуп і винагороду, закон не вимагає ні попередньої обумовленості між хабародавцем і хабароодержувачем про характер і зміст дій, вчинюваних за хабар, ні обумовленості дій хабарем. Необхідно лише, щоб між даванням хабара і використанням службового становища був безпосередній зв'язок, тобто щоб хабар був одержаний винним у зв'язку з діями, вчиненими із використанням службового положення, і незалежно від того, мала місце чи ні про це попередня домовленість і чи були дії хабароодержувача попередньо обумовлені хабарем (Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации (постатейный) / [Дуюнов В.К. и др.]; отв. ред. Л.Л. Кругликов. — М.: Волтере Клувер, 2005. — С.907).
Згідно зі ст. 10 Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р., кожна Держава — учасниця вживає таких заходів, які з урахуванням її правових принципів можуть використовуватися для встановлення відповідальності юридичних осіб за участь у серйозних злочинах, до яких причетна організована злочинна група, і за злочини, визнані відповідно до статей 5, 6, 8 і 23 цієї Конвенції. Така відповідальність, за умови дотримання правових принципів Держави — учасниці, відповідальність юридичних осіб може бути кримінальною, цивільно-правовою або адміністративною. Крім того, кожна Держава — учасниця, зокрема, забезпечує застосування щодо юридичних осіб, які притягуються до відповідальності згідно з цією статтею, відповідних ефективних кримінальних або некримінальних санкцій, які здійснюють стримуючий вплив, включаючи грошові санкції (ОВУ. — 2006. — № 14. — Ст. 1056).