— А що робитимете ви особисто і вся ваша поліція?
— Я теж тільки видимість, — мовив Древівіан. — У мене немає поліції. Посада Начальника Поліції вважається суто почесною. Вже майже сто років не виникало потреби вдаватись до поліції.
— Вона вам знадобиться, коли омежці повернуться додому, — зауважив Баррент.
— Так. Знову будуть злочини й інший клопіт. Але, на мою думку, остаточний сплав вийде вдалий. В омежців є завзяття, прагнення сягнути зірок. Земля трохи заспокоїть вас і наверне до творчості. Байдуже, який буде наслідок, єднання неминуче, Ми занадто довго жили вві сні. Потрібен жорстокий струс, щоб пробудити людство. — Древівіан підвівся. — А тепер, коли долі Омеги та Землі, здається, вирішені, чи не бажаєте освіжитися?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Начальник поліції допоміг йому відправити повідомлення на Омегу з черговим кораблем. У ньому Баррент розповів про становище на Землі і вимагав негайних дій. Покінчивши з цим завданням, Баррент міг приступити до пошуків судді, котрий покарав його за злочин, якого він не скоїв, а також донощика, котрий виказав його судді. Баррент гадав, що, знайшовши цих людей, він поновить утрачену частку пам’яті.
У нічному експресі до Янгерстуна відпочити він так і не зміг — його мучили якісь підозри, навіяні його попереднім омезьким досвідом. Десь має бути розгадка цієї запаморочливої простоти. Можливо, вона чекає на нього в Янгерстуні.
Він був на місці ще вдосвіта. Рівні ряди будиночків були точнісінько такі, як і в інших містах, але Барренту вони видавались незвичайними, до болю знайомими. Він пам’ятав своє місто: одноманітні будиночки мали для цього свій чар і привабу. Він народився й виріс у цьому місті.
Ось магазин Гротмейєра, а через дорогу — дім Хевнінга, він найкраще в окрузі вмів обставляти інтер’єри. Он там жив Біллі Хевлок, його найкращий друг; вони разом мріяли стати зореплавцями і товаришували й після школи — аж поки Баррента заслали на Омегу.
Ось і дім Ендрю Теркалера. А трохи далі його школа. Він пригадав шкільні заняття. Тепер він пам’ятав, як вони щодня ходили на закриті уроки, але, що ж там вивчали, і далі залишалося таємницею.
Тут, біля двох велетенських в’язів, було скоєно вбивство. Баррент підійшов до цього місця й пригадав, як усе сталося. Він вертався додому. Звідкілясь іззаду долинув крик. Баррент обернувся й побачив, як вулицею побіг чоловік — Ілліарді — і щось кинув йому. Баррент інстинктивно схопив цей предмет і виявив, що тримає в руках заборонену зброю. Пройшовши кілька кроків, він побачив перекошене смертю обличчя Ендрю Теркалера.
А що було далі? Збентеження. Страх. Відчуття, що хтось стежив за ним, поки він стояв над трупом із зброєю в руках. Там, на краю вулиці, був притулок, у якому він заховався.
Баррент пішов туди й упізнав будку робота-сповідальника.
У тісному приміщенні було задушливо. Єдиний стілець стояв перед панеллю з багатьма яскравими вогниками.
— Доброго ранку, Вілле.
Почувши м’який механічний голос, Баррент несподівано відчув безпорадність. Тепер він пригадав. Цей безбарвний голос знав усе, розумів усе і нічого не вибачав. Цей штучний голос розмовляв з ним, слухав його, а потім судив. Уві сні він сплутав робота-сповідальника з людиною-суддею.
— Ти пам’ятаєш мене? — спитав Баррент.
— Звичайно. Ти був одним із моїх парафіян, доки не потрапив на Омегу.
— Ти заслав мене туди.
— Так, за вбивство.
— Але ж я не вбивав! — вигукнув Баррент. — Ти повинен був знати про це!
— Звісно, знав, — мовив робот-сповідальник. — Але мої обов’язки суворо окреслені. Я засуджую, спираючись на свідчення, а не на інтуїцію. За законом, робот-сповідальник повинен зважати лише на неспростовні докази. Сумніви не беруться до уваги. По суті, вже сама присутність переді мною людини, звинуваченої в убивстві, є презумпцією її провини.
— Отже, проти мене були свідчення?
— Авжеж.
— Хто їх дав?
— Я не можу відкрити його ім’я.
— Ти повинен! — гарячкував Баррент. — На Землі настають інші часи. Засланці повертаються додому. Ти розумієш це?
— Цього слід було сподіватися.
— Мені потрібне ім’я донощика, — настоював Баррент. Він дістав з кишені свій променевик і наблизився до панелі.
— Машину не можна примусити, — попередив його робот-сповідальник.
— Назви ім’я! — вигукнув Баррент.
— Я не зроблю цього задля твого ж добра. Небезпека буде завелика. Повір мені, Вілле…
— Ім’я!
— Дуже добре. Ти знайдеш донощика в тридцять п’ятому будинку на Кленовій вулиці. Але я серйозно раджу тобі не ходити туди. Тебе вб’ють. Ти просто не знаєш…