А й правильно, мабуть, як подумать. Хай дурна не буде. Світ такий, що у рота пальця не клади. Нікому. Бо відкусять. А ти не чекай, вкуси перший. Хто перший кусає, тому легше прожити. У кого — зуби. І руки. Довгі руки. Ось і цієї весни. Усім не мед, але ж не всі — надголодь. Жебрак вертався з хутора, попросив водички теплої. Параска узвару налила, а жебрак дістав з торби окрайчик хліба, свіжий, аж дихає ще. Вони з Параскою і то ледве очі одвели, а Юрко, хлопчак, дитина, — очима той хлібець їсть. Від різдва, вважай, хлібця не бачило. Од мельника хлібець, у того кишені, сміються, довгі до колін, наносив із млина. У Кушнірів — теж є, але ті не подадуть жебракові. Він, Григорій, теж міг би потяжку мать. Де яка деревина на загальному дворі — його була б, якби до себе гріб. Голові колгоспу хату складав. Уже ж би голова для нього нічого не пошкодував, якби йому рот відкрився. Бо теслів у селі — раз, два, і нема. А рот йому так і не відкрився.
Дуже, правда, на сад понадіявся. Бо вродило. І груші, і яблуні. Трохи й вишень було. Так податок великий принесли. Ще й облігації — біліганки, як дід Ласун каже. Такий смішний дід. У землянці живе, бо німці хату спалили, а жінку й дочку вивезли кудись, бо до партизанів стежку знав. Так Ласун як побачить фінагента на кутку, а той у солом'яному капелюсі, ще довоєнному, по селу за тепла ходить, так і в крик: «Капелюх біліганки несе! Капелюх біліганки несе!» Люди — хто куди. Хто в пригребиці, хто в берег. Да, так дуже на сад понадіявся. Та всю надію податки і обліганки з'їли. Воно — і державі треба. Відбудова. Другий рік по війні. Усі сили напружити, в газетах пишуть. Треба пережить. Діти підростуть. Тоді й собі будинок збудує. Як у фінагента. Стіни — з дубу сухого, віки стоятиме, а дах — бляшаний. Сяє дах під сонцем, наче срібний. Звісно, на грошах людина працює. Свіжа копійка. Не з колгоспних трудоднів побудувався. Кому тепер і будуватися, як не йому. Попросив Лободу віконні рами зробить. Григорій зробив. І узяв небагато. Може, хоч за страхування не так давитиме. Бо де він зараз візьме? Шинельку хіба що продасть, так треба ж у чомусь ходити. Та й пам'ять. Скільки в ній натерпівся, нібито вже шкіра твоя.
Де взяти — украсти. Ніби йому звикать. І дуже просто. Він змалку такий відчайдух. Це для нього ніби насіння лузати — красти. Що погано лежить, так і липне до його рук. Ще без штанів, вважай, бігав, а вже не минав. У сусідському дворі груша-іллінка красувалася. Пишна така. Груші жовті, рум'янець на щічках, очі вбирають. Так він, голопуз, що придумав? Петельку з кінського волосу прилаштував на тичину, і — повзком, повзком через межу під грушу. А під грушею — малинник. Грушу запетлює і — сіп. Є. Гілка хилитнеться, та ще земля — гуп, гуп. Догупався, що сусіда вчув. Було…
А ось уже перед війною. У лавці Григорій торгував. Улітку — черга за морсом. А робиться морс дуже просто: на відро води — сто грамів порошку, червоного, наче кров загусла. А він придумав: на двоє відер — сто грамів. Хоча що там було придумувати? У районі на базі один продавець йому підказав. Григорій як підрахував подумки — та це ж мішок грошей одразу. І наварганив бочку. Розведеного. Люди пили — ще й дякували, і мокре, і ледь-ледь солоденьке. А мідяки дзенькали, дзенькали. Правда, характеру не вистачило в нього. По обіді шубовснув у бочку ще, мо', з кіло того порошку. Аж гіркувате стало. Бо не захотів руки бруднити. Та й нащо йому тоді були гроші? Нащо людині грошей багато? Не голодна, одіта — і спасибі. А перед війною було вже дещо — і одягтись, і попоїсти. А тепер — усе інакше. Тепер не проживеш, якщо не вкрадеш. Війна багато списала і ще спише. Подумаєш, на якийсь там маторженик украде. На зуба покласти. Так не від того, що з горла пре, а голод диктує. Голод — він свої закони пише, супроти них не станеш. У животі закони. На шкірі закони пише, не на папері. У війну не таке робили, і нічого. Як виходили з оточення. Лісами. Не кожен двір обіймами зустрічав. Лісовики — люди скупі й недовірливі. Обережні люди. Та й не завжди на хутір сунешся: то фріци близько, то новоспечені поліцаї. Чекаєш, поки місяць пірне у хмари, тоді повзеш на городи, землю гребеш. Нігті обламувались, пучки пальців до крові стиралися, зате бульбами пазуху наб'єш і знову ти до життя лицем повернутий, а не до смерті. І не замислювався, погано чи добре це — чуже брать, не тобою роблене. Ти мусив жить. І совість не докоряла. Хай — війна. Але що таке — совість? Її що — на зуба покладеш? В твоєму кулаці вона, совість. Стисни кулак міцніше, щоб аж пальці побіліли, — сидітиме твоя совість, як мишка в нірці. Хіба що зітхне нишком. Хай собі зітхає. До кращих, ситніших, часів. Сита людина, вона може дозволити собі таку розкіш — совість пецькати. А якщо в череві пусто і діти твої голодними очима тебе печуть — кулак стисни і забудь, що вона в тебе є, совість.
Григорій справді стиснув у кулаці клапоть газети, аж дугасті ямки від нігтів відбилися на долоні. Побачив їх — і усміхнувся змучено. Розняв кулак, поклав долоню з випростаними пальцями на самоткану скатертину. Шкіра долоні шорстка, як тертушка, і темна, схожа на нижню скоринку паляниці. А найбільше він любить хліб, випечений на капустяному листі. І одразу заборонив собі думати про хліб. Бо аж у голові запаморочіло, так їсти закортіло. Натомість думав про життя своє. Як воно у нього склалося важко. Бо на важкі роки припало. Перевертав подумки роки, ніби скиби давно неораної толоки, а не міг пригадати, щоб колись поласився на чуже. Навіть парубком не лазив з ватагами хлопців по чужих садах, соромився не труджене ним брати. І потім, коли женився та побудувався на околиці села. Край загального поля. Скрутно жилося, а на колгоспне поле з мішком не ходив. Хіба що яку соломину, мишвою переїдену, чи полову. Бо то вже нікому не потрібно. А багатьом не спадало й на думку, що Григорій Лобода має під боком поле і рук не гріє.
Чого тобі, Лобода, не жити. Стань з граблями на межі і греби колгоспне…
Григорій відмовчувався. Бо не любив багато балакати. Та й не повірять. Мудрий, скажуть, у борщ собі не наплює. Хто признається? Коли хлопчаки торік у колгоспному саду яблук нарвали — двом повнолітнім по п'ять років суд одміряв. Строго тепер. Ніхто не признається. І люди різне думатимуть. Ніч, скажуть, тільки й бачила. Уміє, значить, красти, якщо не ловиться. А що, хай кажуть. Він і справді — такий. Хитрий. Мудрий. Жити уміє. Красти уміє. Усе вміє.
Сонце пригрівало в спину. Ніби хто теплу долоню поклав. Було б ще поспати. Крізь примружені очі — дрімалося, повіки самі опускались — довгі плями стін. Стрепенувся, примусив себе підняти повіки — сонце сипнуло в очі колючими голками. Очі давно щеміли — од недоїдання. Недопалок припікав пальці. Лобода важко підвівся, почовгав через усю хату до печі. Підлога була ніби книга, читана-перечитана з дитинства. Або власна долоня: у рубцях, ранках, покільчена мозолями. Ось слід сокири, ковзнула, коли він майстрував колиску, Наталка щойно народилася. Туточки кросна стояли, Параска молодша була — лляні скатерті ткала, такі скатерті, що з усього села баби сходилися помилуватись. Тепер хоч би на підштаники якого полотна зіткала. Біля лежанки дошки обвуглені, тут стояла буржуйка у холодні зими. Прострелина біля порога — поліцай стрелив, бо Параска не хотіла корову віддавати. Лобода пошпурив залишок цигарки у припічок. Злість їла душу. Безадресна. Як себе не накручував із самого-ранку, а рішимості не було. Рішимості піти і вкрасти. Забрався на лежанку, ноги в чоботищах поставив на лаву, голову звісив між кістлявих колін і бездумно слухав, як голодні миші гризуть у кутку хати дерев'яне ліжко.