Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око

Якусь мить він мовчав.

-- Може ти вразлива, -- нарешті процідив він.

-- Вірити в це, було б поважною помилкою з твого боку, капітане.

-- Лейтенанте.

-- Як скажеш. Слухай, ти хоч знаєш, чому ви тут?

-- Герцог щось шукає.

-- Ну, він точно не на вечірній прогулянці. Він шукає артефакт, який дасть йому безсмертя. Якщо він прикінчив – Віка, здається? – просто так, як гадаєш, чи його щось зупинить від вбивства решти з вас, коли він отримає те, що хоче?

-- Він ніколи цього не зробить. Йому нізащо не справитися з нами всіма.

-- Правда? Він виглядає на такого, що не любить ділитися своїми таємницями, а вас, готових їх розпатякати, надто багато.

Я випробувала мотузку, що зв‘язувала мені руки. Марно. Я вже навіть не відчувала рук.

-- Йому навіть не потрібно вбивати вас. Просто залишить тут.

-- Ведеш приємну бесіду, лейтенанте?

Навіть крізь шум дощу і гуркіт грому я повинна була почути, як підійшов Герцог. Чесно кажучи, він мене дратував.

-- Слухаю, як ця мерзота намагається відкараскатися від смерті, Ваша Милість.

-- Не раджу, лейтенанте. Хтозна, яким ядом вона може отруїти твої вуха.

-- Як скажете, Ваша Милість.

Лейтенант зник.

Герцог дивився на мене зверху вниз. Я дивилася на нього знизу вверх.

-- У тебе страшні очі, ти в курсі? – нарешті запитала я.

-- Прикуси язика, люба, бо здохнеш зараз, а не вранці. Мені подобається бачити, що я роблю. Змусиш мене поспішити, і я постараюся, щоб ти відповідно страждала.

Якусь мить я обмірковувала його слова.

-- Ти не вб‘єш мене, -- сказала я.

Герцог підвів брову.

-- Ти не вб‘єш мене, бо я тобі потрібна.

-- І навіщо, скажи мені, будь ласка?

-- Ти не знаєш, що там в Табернаклі, або що саме ти шукаєш… ні де воно, ні як воно виглядає. Тобі потрібен хтось такий як я, щоб здобути його.

-- Моя люба, я магістр Мистецтва. Навіщо мені злодійка?

-- Якби ти думав, що найкращий варіант – здобути цю цяцьку самому, ти б ніколи не запропонував нагороду в десять тисяч марок.

-- Нагорода за доказ існування міста. Не за артефакт.

-- Ти хотів, щоб хтось знайшов артефакт і виніс звідси, а ти міг відібрати його. Так було б набагато простіше.

-- Тепер ти збилася з обґрунтованого припущення на шалені гіпотези. До того ж ти мені набридла. Добраніч, маленька злодійко. З нетерпінням чекаю нашого побачення вранці.

Він пішов геть, назад у свій намет.

Чорт.

 

Третя година ранку? Четверта? Дощ не припинявся. Люди Герцога вже давно розклали свої непромокальні намети. Не дивлячись на мерзенну відразу до мертвяка поряд зі мною і страх самій перетворитися в трупа, мені вдалося подрімати кілька жалюгідних хвилин, коли я почула, що хтось наближається. Я підвела погляд. Лейтенант. Він присів переді мною і довго вдивлявся в мене.

-- Що? – нарешті пробурмотіла я.

-- Через кілька годин тобі гаплик. Ти це розумієш?

-- Схоже, що так. Якщо ти прийшов позловтішатися, то давай швидше. Я тут намагаюся виспатися, щоб завтра добре виглядати.

-- Я хочу поставити тобі запитання, і хочу, щоб ти, якщо можеш, відповіла чесно.

-- Для тебе все, що завгодно, друже.

-- Ти дійсно думаєш, що Герцог покине нас тут, якщо ми знайдемо артефакт?

-- Так. Я дійсно так думаю. Тобі краще знати, на кого ти працюєш.

-- Це наше перше завдання з Герцогом. Він викликав нас з прикордонних фортів, щоб ми захищали його під час цієї експедиції. Він сказав, що йому потрібні загартовані бійці.

-- Лейтенанте, ти що, вчора народився?

-- Це ти про що?

-- Забудь. Вірніше ні, не забудь. Невже ти не розумієш? Йому дійсно потрібні загартовані бійці, такі, що не знайомі з його репутацією зрадника, брехуна, вбивці й психопата. Він потребує воїнів, яким він може довіряти. Яких не шкода.

Він довго мовчав. Я спостерігала, як до нього доходить, спостерігала, як в нього стискається щелепа і очі стають холодними. Він встав і швидким кроком пішов геть.

-- Добраніч, лейтенанте, приємних снів. Побачимося вранці, коли мене закатують до смерті.

Я закрила очі й зосередилася на диханні. Як якась дурепа, я нагадала собі, що за кілька годин мене закатують до смерті.

Я знов почула кроки лейтенанта. Я підвела погляд і він кинув поряд зі мною мішок. Витягнув з-за пояса ніж і перерізав мотузку. Я опустила свої мертві руки на коліна, випростувала ноги.

-- Коли в них повернеться кров, буде так боляче, що тобі захочеться кричати. Не треба. В сумці їжа.

-- Дякую, лейтенанте.

-- Мене звати Гнаррі. А тепер послухай. Ось як я це бачу. Ми виберемося звідси живими, тільки якщо ти здобудеш ту штуковину раніше від Герцога.

-- Це неможливо.