Повільно я відкрила очі, проте не могла змусити їх сфокусуватися. Голос Хольгрена зник. Його замінив інший голос, який я чітко чула понад гулом і скреготом.
Прокидайся. Ти повинна прокинутися.
-- Щ? Я закін робо по господар, тат. – Щось не так з моїм голосом. Приглушений. Більше ніж приглушений. Пропав? Ні, теж не зовсім те.
Негайно прокидайся, і не рухайся, поки не знатимеш, що робиш.
Я ще раз спробувала відкрити очі. Побачила тільки темряву.
-- Чудово, я осліпла, -- промимрила я. Щось не так з моїм голосом, щось кололо мені в талії, і в мене пульсували болем руки, особливо права.
Ні, не осліпла, просто дивишся в темряву. Проте тебе оглушило.
Нарешті я повернулася до реальності. Все моє тіло звисало з одного з вікон купола. Я не впала вниз просто дивом. Повільно я відсунулася від провалля.
Тепер спускайся до мене.
-- Я так не думаю.
А швидше – дідька лисого. Те, що було там внизу, говорило в моїй голові. Я вже воліла спробувати щастя з Герцогом.
Самій тобі ніколи не перемогти Герцога, нишком, чи іншими методами. А я можу допомогти.
-- Гадаю, мені доведеться повірити тобі на слово. А тепер забирайся до біса з моєї голови.
Я зіслизнула з округлого купола на виступ і провела інвентаризацію. Глуха, за винятком гулу і скреготу, від яких в мене розколювалася голова. Мої слова були приглушені, я швидше відчувала їх в грудях і горлі, ніж чула у вухах. Долоня правої руки була обпалена. Перед очима пливло, а м‘язи по всьому тілу пересмикувала судома.
Мені ніяк не спуститися вниз по мотузці, щоб не впасти. Може рослинний покров на території Табернакля трохи пом‘якшить падіння.
Сумніваюся.
Я як могла намагалася ігнорувати цей голос – цю присутність в моїй голові. Спущуся на територію Табернакля, а що далі? Через стіну не перелізти, не в цьому стані. Тоді, через ворота – прямісінько в табір Герцога, а там смерть від тортур. Я сперла голову на добру руку і спробувала стримати сльози.
Спускайся до мене, Амро. Присягаю, я тебе не скривджу.
-- Як мені злізти?
Спускайся по шпилю. Він сягає до самої підлоги. І далі.
Я знов вилізла на купол, схопилася за шпиль, міцно доброю рукою, акуратно обпаленою, перекинула ноги в порожнечу, намацуючи в темряві. Я знайшла стрижень і обхопила його колінами, дуже обережно просунула плечі крізь вікно і схопилася руками за стрижень під куполом. Метал був ще теплим від удару блискавки.
Я думала, що підніматися по мотузці вгору лячно. Цього не порівняти зі спуском по жердині в суцільній темряві. П‘ятнадцять метрів? Двадцять? І гадки не маю, як далеко я зісковзнула, намагаючись берегти свою обпалену долоню, прилив крові й той жахливий скрегіт – все, що я чула.
Ще трішки.
Я здригнулася від цих слів у моїй голові, втратила хватку і впала останніх кілька метрів на щось м‘яке, тепле, мокре і живе. Я швидше відчула, ніж почула, тихий стогін болю, і знов закричала. Я полізла рачки назад, якомога далі від нього, не звертаючи уваги на нестерпний біль в руці. Раптово камінь піді мною обвалився і я впала назад, лупнувшись головою об невидимий камінь.
Не рухайся, Амро. Ти даремно робиш собі шкоду.
З мене було досить. Годі. Якби тільки було світло – ні, тоді я б побачила те, що пронизав кінець стрижня…
Не рухайся. Дихай. В цьому залі тебе ніхто не скривдить. Не рухайся, заспокойся, бо мені доведеться затуманити тобі розум. Якщо я це зроблю, ти мені більше ніколи не будеш довіряти. Я хочу, щоб ти мені довіряла, маленька злодійко.
Я намагалася не втратити здоровий глузд. Не знаю скільки часу я просиділа в темряві, мідний запах крові оточував мене і мені хотілося блювати.
Пробач, Амро, але боюся, мені доведеться це зробити.
І тоді я відчула, як його розум обволікає мій, ніжно, невблаганно. Я немов тонула. Я перестала існувати.
Наступне, що я пам‘ятаю, я прокинулася в чомусь схожому на сон. Я починала ненавидіти сни. Спочатку прийшло легеньке золоте світло, настільки легеньке, що я його не зауважила, поки не зрозуміла, що бачу різницю, коли моргнула.
Тоді в повітрі розповсюдився лагідний аромат ладану, потрохи витісняючи запах крові. Ладан, запаху якого я ніколи раніше не чула, ніжний, не пересичений. Я всьому цьому не довіряла, але допомогло. Я відчула, як до мене повертається здоровий глузд. На поверхню розуму спливло запитання.
-- Хто ти? – прошепотіла я.