Результат перед тобою. Я не помер. Бо не можу. Ритуал звів її з розуму і король-чарівник напав, спустошив імперію і знищив столицю. До цього дня його брудні чари чіпляються за краї моїх здібностей, намагаючись знищити те, що знищити неможливо. Задоволена? Він закрив очі й відвернувся від мене.
-- Хотілося б почути її версію.
Можеш запитати її, але сумніваюся, що вона дасть тобі задовільну відповідь. Вона буде надто зайнята пожиранням твоєї сутності.
-- А якщо я звільню тебе, ти знов відбудуєш свою імперію.
Ти не знаєш моєї імперії. Голоду не було. Чуми не було. Бойові дії майже не зачіпали населення. Справжній рай.
-- Був, поки не закінчився.
Я витерла об штани кров з долонь. І зупинилася. Моя рука зцілилася, на шкірі ні ран, ні пухирів. Навіть шрам від глибокого порізу з дитинства, і той зник.
Моя кров – це життя. Вона вилікує твої рани, а з часом приведе до безсмертя. Швидше, якщо ти її вип‘єш.
Мене охопила паніка. Чи потрапила його кров мені до рота? Я швиденько роздягнулася, протерла себе вільними від крові частинами одягу.
Я б не назвав це нормальною реакцією. Це веселощі чулися в його голосі?
-- Слухай, я ніколи не прагнула безсмертя. Я просто хочу вибратися з цього міста-цвинтаря, повз того божевільного покидька за воротами, через дев‘ять акрів пекла назад до цивілізації. А ще було б непогано, якби до мене повернувся слух. Безсмертя візьми собі й засунь в сраку. Глянь, що воно зробило з тобою.
Я кинула свій закривавлений одяг і пішла до дверей. Тоді мені в голову прийшла ідея, я повернулася і підхопила купу лахміття, яку я носила.
Ти збираєшся залишити мене тут. Його голос був пронизаний недовірою.
-- Мені тебе шкода, правда. Але останнє, що цей світ потребує – це ще одного збожеволівшого від влади правителя. А вже точно він не потребує безсмертного правителя.
Пам‘ятай, що я не змушував тебе, Амро. Запам‘ятай це і повертайся до мене, коли старість почне підкрадатися до тебе. Я чекатиму тут, хоча ти й плюнула Фортуні в добре око.
-- А де ще тобі бути? – З цими словами я штовхнула вкриті міддю двері й вийшла з зали.
Я не стану зупиняти тебе, Амро. Але в Атагос будуть свої плани. Моя присутність – твій єдиний шанс на безпеку.
Сходи вгору, коридор, глухий кут, ще один коридор і я опинилася перед масивними подвійними дверима, що вели на подвір‘я Табернакля. Було не так важко, як могло бути – настав світанок, а в гранітних стінах були широкі вікна. Я штовхнула одні з дверей і вийшла у сірий ранок. Дощ перейшов у мряку.
Я швидко почала пробиратися крізь густі зарості до найближчої стіни. Я планувала свій наступний рух, коли вона збила мене з ніг.
Я лежала, приголомшена, нездатна дихати. Навіть якби я не втратила слух, сумніваюся, що зауважила б як вона наблизилася.
Я насилу встала на руки й коліна, мені почало попускати в грудях, дрібний натяк на повітря прорвався в мої відчайдушні легені. З закритими очима, я змусила себе вдихнути. Ще раз. І ще.
Я відкрила очі й побачила засохлі, кістляві ноги. Повільно я піднімала голову, побачила висушену плоть, що звисала з гомілок, тоді вузлуваті коліна, скелетоподібні стегна, обмотані згнилою ганчіркою… з серцем, що било як молот, я глянула в обличчя істоті, яка стояла переді мною. Вона була древньою, не зовсім людиною, і дуже, дуже голодною. Вона дивилася вниз на мене, схиливши голову набік. Єдине, що в ній було живого – це очі. Приголомшливі, неймовірно блакитні, вони свердлили мої з цікавістю. Ну, і з голодом, звісно.
Повільно, я встала і позадкувала. Вона не спускала з мене очей. Коли я почала повертатися, щоб втекти, вона закинула голову назад, простягнула руки вперед, а її рот округлився в досконале О. Моя шия ззаду похолоділа, гул і скрегіт у вухах зросли до нестерпного рівня. Я продовжувала задкувати, розглядаючись навколо себе за чимось, що можна було використати як зброю. На очі мені потрапила тільки важка палиця завдовжки приблизно з метр і крива як дідько. Переклавши клунок з одягом в ліву руку, я підняла її.
Атагос припинила полоскати горло, чи що вона там робила, і опустила руки. Коли вона поглянула на мене, я побачила в її очах здивування. Вона знов схилила голову і подивилася на мене ще трохи.
-- Не знаю, що Ви задумали, леді, але в мене таке відчуття, що я не хочу мати з цим нічого спільного. Тому я краще піду. – І я знов почала повертатися.