Я їхала на гнідому мерині Шаленого Герцога Виборзького, і вела два десятки його мулів через море буйної трави. Коли я вирушала їх було вдвічі більше, але я злодійка, а не погонич мулів. Половину з них я відпустила, як тільки безпечно провела через смертельні землі.
Суцільні лани тягнулися приблизно на вісім кілометрів до широкої, лінивої річки, яку я ледь бачила на відстані. За річкою знаходилася густа лінія дерев, пояс темно-зелених смерек, що підперезував східний небокрай. Західний простір континенту, який, як дехто твердив, був колискою людства, був позбавлений людських поселень. Я міська жителька, але мушу признати, що полюбила відкриті простори, красу природи незіпсованої цивілізацією. Проте найбільше я була просто рада, що звільнилася з руїн Тагота і їхала додому.
Мій слух до певної міри повернувся, гул в пошкоджених вухах майже цілковито злився з фоновим шумом. Я насолоджувалася меланхолійним зітханням вітру серед високої до колін, смарагдової трави навколо мене, коли почула інший звук.
Спочатку легеньке шарудіння, якийсь рух, тканина по тканині. Тоді пронизливий крик і у відповідь ревіння переляканого мула.
-- Випустіть мене! Випустіть мене звідси! Я не маю чим дихати! – Хриплий і сповнений паніки, я все одно впізнала голос Хольгрена, хоча й не чула його більше ніж пів року. Тривога змінилася щирою радістю, і я поспішила звільнити його з брезентового лона на мулі.
Я загорнула його тіло в брезент, зв‘язала конопляною мотузкою на щиколотках, колінах, стегнах і голові, тоді приторочила до попруги мула. Я швиденько перерізала всі мотузки і він вивалився зі згортка на траву.
Він був мокрий, вкритий чимось, що найбільше нагадувало плодові води. Від його блідого, слизького тіла здіймалася пара. Він був схожий на новонародженого, незграбного хижого птаха. Він виглядав прекрасно. Моє вкрите кров‘ю бога лахміття прилипло до його довгов‘язого, тремтячого тіла, манжети сорочки ледь прикривали лікті, а штани не сягали колін. Я делікатно підняла його голову і плечі, очистила молочно-білий слиз йому з очей, носа і рота, і на якусь мить міцно обійняла. Він глянув на мене.
-- Амра, -- прохрипів.
-- З поверненням, везучий ти вилупку, -- прошепотіла я.
Тієї ночі під тріск багаття я розповіла Хольгрену все, що трапилося після його смерті – про Герцога, Та-Агота, Гнаррі й Атагос. Про втрату слуху, і кров бога, що повернула його у світ живих. Я була така рада бачити його, що не дозволяла прокрастися в мій голос навіть найменшому натяку на докір. Я зможу викричатися на нього пізніше за те, що застряла через нього в Таготі, й за все, що трапилося потім.
Протерши рушником, я помістила його в гніздо з ковдр, він сидів там, мовчазний, і пив міцний чай. Я не могла відвести від нього погляд. Мені здавалося, що він в будь-яку мить зникне, або знов відкинеться. Я вивчала його худюще обличчя, високі вилиці, тонку верхню губу і повну нижню. Я не могла позбутися образу руїни, яку його обличчя являло собою місяць тому, коли я витягнула його з могили. Тепер воно знов було цілим і досконалим, за винятком мертовно-блідого шраму на лівій щоці, де його вкусила істота з мертвих земель, закінчивши його життя найбільш смертельною отрутою, яку я тільки бачила.
-- Ну, -- сказала я, коли закінчила свою розповідь. – Ось і все. Нам потрібно тільки перейти дві з половиною тисячі кілометрів по незвіданій території й ми вдома. Після всього цього, раз плюнути.
Він неуважно кивнув, кухоль стиснений у руці, очі на чомусь на середній дистанції, чого я не бачила.
--Хольгрене. З тобою все гаразд?
Він здригнувся і глянув на мене. Очі завжди були найбільш експресивною частиною його обличчя. В цю мить вони були вікнами на понурий пейзаж, мене охопила журба за те, що він пережив. Тоді він посміхнувся, ледь-ледь, і якесь тепло і людяність повернулися на його обличчя.
-- Тепер у мене все гаразд. І за це я маю дякувати тобі.
Я знизала плечима.
-- Ні, Амро. Я був у пеклі. А зараз ні. Ти врятувала мене.
Мені ніколи не було комфортабельно з вдячністю направленою на мене, в мене не було з цим багато досвіду. До того ж це обеззброювало мене, не давало вилаяти його, як я планувала за те, що на пів року застряла і голодувала в Таготі. Я змінила тему.
-- Яке воно, пекло?
-- Холодне, -- сказав він. – Порожнє. Безмежне. Я… я не надто пам’ятаю. Давай поговоримо про щось інше.
--Звісно, Хольгрене. Я розумію.
-- Ні, не розумієш.
На це мені було нічого сказати, наступну годину ми провели у компанійській тиші. На час коли вогонь перетворився у тліючу золу, Хольгрен міцно спав. Я поправила йому ковдру, перевірила мулів, і пішла у власне тверде ліжко.