-- Згоден, Герцог швидше за все ніколи не заплатить, але це не означає, що нам не варто глянути. – Він кивнув барменші й сів за мій столик.
-- Сьогодні я не буду розмовляти про справи, Хольгрене. Не буду. В мене зовсім протилежні плани.
Він фиркнув, взяв неглибокий глиняний кубок з рук барменші й заплатив їй. У Тамбора подавали тільки одну марку вина – шмурдяк.
-- Ти ніколи не припиняєш думати про справи, жінко. Ти не вмієш розслаблятися. Ти відучила себе відпочивати. -- Він зробив ковток, скривився і відсунув кубок на край стола.
-- Класичний випадок, коли тобі краще помовчати, Хольгрене.
-- Може й так. Але пошуки Тагота для мене не робота. Це особисте.
Він глянув на мене отими своїми соколиними карими очима. Я знала цей погляд. Він збирався намовити мене зробити щось, чого я не хотіла робити.
-- Ми повинні знайти це місто, -- сказав він. – І ми повинні знайти його раніше від інших.
-- В чому справа? Очевидно, що не в грошах.
Хольгрен похитав головою.
-- Давай поговоримо в іншому місці.
Я поклала кілька мідяків і пішла за ним на вулицю. Ось тобі й спокійний вечір.
Він вирушив довгим звивистим маршрутом до річки Оз, ухиляючись від возів, карет і смердючого вмісту нічних горщиків, що, не дивлячись на сувору заборону, лився з вікон. Я йшла поряд з ним, трішки прискоривши крок, щоб не відставати від його широкої ходи. Я питала себе, що могло зацікавити його в цій дурній затії. Мушу признати мене мучила цікавість. Хоча ми знайомі з Хольгреном пару-трійку років, я майже нічого не знала про його особисте життя. Він був замкнутим, навіть самітником. Маги – вони такі, і Хольгрен не був винятком.
Ми звернули з вузької кривої Алеї Гробарів у ще вужчий провулок між двома вибіленими будинками, що немов моряки у відпустці, п‘яно спиралися один на одного. В кінці провулка ми спустилися потрісканими, оброслими мохом сходами до ріки.
Оз текла через місто великими петлями. Деякі ділянки були красивими, оздобленими кам‘яними доріжками й древніми деревами, гілки яких схилялися до води. Інші частини впиралися в задні стіни чинбарень, склепів та злиденних осель. Відрізок позад Алеї Гробарів аж ніяк не нагадував парк, і я вдавала, що не бачу безформних, промоклих грудок, що пропливали повз нас, які могли бути сміттям, або чимось гіршим.
-- Ти запрошуєш мене в найприємніші місця, Хольгрене, -- Я підняла камінець і кинула його у воду. – Може врешті скажеш в чому справа?
-- Мені важко про це говорити, Амро. Я про це нікому не розповідав.
-- Для мене це честь.
-- Ти мусиш завжди все ускладнювати?
Я прикусила язика. Він мав рацію.
-- Пробач. Продовжуй.
-- Коли я був малим, то вчився Мистецтву в магістра Івуста. Десять років я горбатився у нього в учнях. По закону, після семи років я повинен був стати підмайстром. Я володів умінням і контролем. Але провалив нездійсненне завдання, яке він мені дав, і мене з ганьбою прогнали. Він був жорстоким магістром, схильним бити й морити голодом своїх учнів, але це не виправдовує того, що я зробив, щоб помститися.
-- Через свою юнацьку пиху і лють, я уклав умову з темними силами й, скориставшись Мистецтвом, вбив Івуста. Це було давно, і я вже не той хлопчисько, який це вчинив. Однак, з того парубка виріс цей чоловік, і за свій гріх згідно з укладеною умовою, після смерті я втрачу свою душу.
Якусь мить я просто стояла. Не знала, що сказати чи зробити. Я поклала руку йому на плече, проте він скинув її.
Думаю, я мала бути шокованою. Я й гадки не мала, що він здатен на таку жорстокість, чи на таку тупість. От тільки, в моєму дитинстві були часи, коли я була готова продати душу, щоб назавжди позбутися батька. Час проведений в гноївці під будинком, щоб сховатися від п‘яних побоїв чи ще чогось гіршого, час, коли я вислуховувала, як замість мене страждала мама.
Єдина різниця між мною і Хольгреном полягала в тому, що він мав чарівну силу, щоб виконати своє бажання. Я скористалася ножем для чищення риби. Були речі, яких Хольгрен також не знав про мене.
-- Скажи щось, -- обізвався він.
-- А до чого тут Тагот? – запитала я.
-- Що ти знаєш про легенду, яка окутує його?
-- Гадаю, те, що й всі. Древнє місто, ним правили Боги- Близнюки, брат і сестра зі здатністю жити вічно й пожирати душі. Їх знищила конкурентна сила, король-чарівник, ім‘я якого загубилося в історії.
-- Доволі близько. – Він зупинився, підняв камінець і жбурнув його у воду. – Здатність дарувати вічне життя…
-- Та годі. Хольгрен Безсмертний? Щось мені це не подобається.
-- А мені подобається. Краще ніж Хольгрен Вічний Страдник.
-- Думаєш, Герцог полює за цим? За безсмертям?