-- Те, що зробили з мулом, яким би кривавим воно не було, вказує на принаймні якийсь рівень інтелекту, -- продовжив він. – Цікаво, хто чи що оселилось в тому лісі.
Я збиралася сказати йому, що вся моя цікавість вичерпалася в Таготі, але мене щось почало душити.
Це було намисто, яке я зірвала з шиї приреченого Герцога. Раптово воно затягнулося. Я не могла дихати. Я задихалася, кашляла і дряпала намисто, тоді впала на землю.
Хольгрен відразу опинився біля мене, в його очах тривога.
-- Забери руки, жінко! Забери їх!
Я опанувала паніку достатньо, щоб відірвати руки від шиї. Він поклав свої на намисто і з закритими очима пробурмотів кілька мелодійних слів. Гримнув грім, блиснуло яскраве світло, і Хольгрен відлетів на два метри. На щастя, я знов могла дихати.
Хольгрен встав і підійшов до мене. Я судомно дихала.
-- Дякую, -- прохрипіла я.
-- Не дякуй мені. Моє закляття провалилося, до того ж з тріском. Намисто… вирішило відпустити тебе.
-- Тобто, як це?
-- Просто так. Дай-но ще раз погляну. Цю штуковину потрібно зняти.
-- На Керфа, так. Зніми його з мене.
Він намагався приблизно годину, все намарне. Зрештою присів навпочіпки і голосно видихнув.
-- Потужна штуковина, і складна. Не знаю чи зміг би зняти її навіть в найкращих умовах, -- він оглянувся, йому явно бракувало його притулку. – А це не найкращі умови.
-- Зніми цю штуковину. Я не жартую.
-- Не можу. Пробач. Проте мені вдалося зрозуміти її природу. Наскільки я можу сказати, її мета – змусити того, хто її носить, йти… кудись.
-- Про що ти балакаєш?
-- Простіше кажучи, намисту не сподобалося, що ти повертаєшся туди, звідки ми прийшли.
-- Але Герцог рухався в цей бік. Як не крути, щоб дістатися Тагота він точно подорожував на захід.
-- Як я вже сказав, його природа складна. Я бачу тільки частину вплетених в нього команд. До речі, дуже тонка робота.
Я знов вилаялася.
Хольгрен пішов підшукати місце для ночівлі. Я залишилася з мулами. Щоб якось скрасити очікування я намагалася зняти намисто, але добилася тільки того, що ще більше натерла шию. Застібка застрягла намертво і відмовлялася відкриватися.
Підозріло, як воно зісковзнуло з шиї Герцога до того, як Атагос повністю висмоктала його сутність. Застібка просто відкрилася і я зірвала з нього намисто.
Коли Хольгрен повернувся, моя шия пекла і свербіла.
Я зітхнула і почухала голову. Потрібно було робити свідоме зусилля, щоб не дати рукам самим піднятися до намиста і спробувати зірвати його.
-- То ми йдемо вперед чи спробуємо обійти? – запитав він. – Йдеться про твою шию, образно кажучи, то може ти й вирішуй.
Я ще раз потягнула за ланцюжок і встала.
-- Давай спробуємо уникати територію різника мулів, якщо зможемо. Побачимо, як далеко ця штуковина дозволить мені зайти.
Вона дозволила мені пройти десь десять кілометрів вниз по ріці, перш ніж знов почала смертельно душити. Я батогом повернула Денді назад, туди звідки ми щойно приїхали і пустила його галопом. Майже відразу намисто послабило хватку.
-- Вправно ти з цим справилася, -- обізвався Хольгрен з мула.
-- Не хотілося б до цього звикати, -- прохрипіла я. – Ти маг. Придумай щось, заради Керфа.
-- Не знаю чи це щось дасть, але я спробую ще раз, коли ми зупинимося на ніч. До речі про ніч, я б назвав це денним світлом тільки з великою натяжкою. – Він вказав на небо. На заході ще залишалася порядна кількість світла, але ніч швидко опускалася.
-- Гаразд. Ти розбивай табір, а я стриножу мулів.
Він кивнув, зліз з мула і почав розпаковувати тюки. Коли табір було розбито і ми поїли, він сів переді мною і ще раз придивився до намиста.
-- Схожі штуковини використовували в Еламі, перш ніж скасували рабство. Вони не давали рабам втекти. Хоча, твоє намисто значно складніше.
-- Може це прозвучить дивно, але мене не цікавить урок історії. Я хочу позбутися його.
-- Я спробую, звісно, що спробую. Тільки не покладай надто великих надій.
Він нагнувся і взявся до роботи.
Я як тільки могла, намагалася не звертати уваги на його подих на моїй щоці, ненавмисний дотик його пальців до моєї голої шкіри. Зараз не час і не місце, повторювала я собі наполегливо.
Минула година. Він опустив руки й відкинувся назад.
-- Все намарно. Пробач. Чари накладені на намисто – суцільні і я не бачу всього, з чого вони зроблені. Я не маю за що зачепитися, щоб спробувати розплутати їх. Боюся, якщо я спробую щось по-справжньому агресивне, то скривджу тебе.