-- Ти тільки глянь, -- промовив. – Жодної подряпини, жодного синця.
Я затремтіла.
-- До того жодної ниточки з одягу. Мені холодно, Хольгрене.
Тоді він глянув на мене іншими очима. Зашарівся і повернув голову.
-- Так, звісно. Пробач. Давай я посаджу тебе і, е… принесу твої речі. Ось покривало.
-- Що з тобою трапилося після того, як піраміда обвалилася? – запитала я, в той час, як він збирав мій одяг, що лежав акуратною купкою біля ванни.
-- Я прийшов до тями, коли летів у повітрі. Тобі доведеться розповісти мені, що стало причиною цього польоту. Нападники, що залишилися, налетіли на мене і загнали в ліс. В мене не залишилось і крихти сили. – Він вручив мені одяг і взяв за руку.
-- Пробач, що залишив тебе на так довго.
-- Не будь дурнем. Мертвий ти б мені не допоміг.
-- Я повинен був щось зробити.
-- Що? Стрибнути за мною, поламати собі ноги? Ми б зараз лежали там і вмирали. Ти поступив правильно, Хольгрене. Єдино правильно.
Я спробувала забрати руку, почати вдягатися, але він міцно тримав її. Його очі вивчали моє обличчя.
-- Коли я побачив, як ти падаєш, Амро, я… -- він відпустив мою руку, підняв обидві свої в безпорадному жесті. – Я не хочу втратити тебе.
Настала моя черга зашарітися.
-- Відвернися до біса, щоб я могла одягнутися, -- гаркнула я.
Поки я одягалася, то пояснила Хольгрену, як вибухнула піраміда. Процес йшов повільно. Я була здоровою, але мені бракувало сили й координації. Мої пальці вовтузилися з ґудзиками й шнурками. Я прив‘язала піхви ножів, хоча самих ножів у мене вже не було. Без знайомого відчуття ножів на тілі, я надалі почувалася голою.
-- Як тобі вдалося втекти від тих істот? – запитала я його.
-- Так насправді, то я не втік. Кінець кінцем вони б схопили мене. Коли зійшло сонце, вони просто розчинилися в землі. Принаймні, їхня сила обмежена таким чином. Боги свідки, вони й так потужні.
-- Хто вони, Хольгрене, і чому вони напали? Між іншим, можеш вже повернутися.
-- І чи нападуть вони знову? В мене немає жодних відповідей.
Я також пригадала слова сказані Полум‘ям, коли я здихала там внизу, що воно те, що Король Тіней відкинув. А ще там внизу був зморщений труп нападника, який стирчав на нерівному кінчику сходів. Надто багато запитань, надто мало відповідей.
-- Потрібно валити звідси, поки ті вилупки не з‘явилися знов.
-- Перш ніж ми вирушимо, дай я наберу трохи води з ванни.
Він опорожнив бурдюк і занурив його в рожеву воду, в якій я відмокала.
-- Гадаєш, вона ще добра?
-- Існує тільки один спосіб довідатися. В усякому разі, не думаю, що вона зашкодить.
-- Ти знайшов Денді, чи якихось мулів?
-- Так. Мертві. Пробач. Мушу сказати, що в найближчому майбутньому ми будемо їсти тільки ослятину. Більше нічого немає.
-- Чорт.
Мені бракуватиме наших в‘ючних тварин, і не тільки з сентиментальних причин. Мені було б важко рухатися швидше за монстрів навіть після доброго відпочинку. В теперішньому стані, в мене не було шансів.
-- Що робимо далі?
-- Наразі йдемо в підпілля.
Пагорб з уламків, де я лежала присипана, був далеко внизу. Ми з Хольгреном спустилися з допомогою мотузки. Він опустив мене, тоді зліз слідом за мною. Звідти ми обережно пробиралися по підлозі похмурого фойє Полум‘я.
Тіньовикам – так здається полум‘я їх називало? – геть не подобався блакитний вогонь піраміди, але зараз він не горів. Чи відважаться вони переслідувати нас тут? В мене не було достатньо інформації, щоб щось припускати. В одному я була точно впевнена – якщо цієї ночі вони знов з‘являться, то в мене не буде сили ні битися, ні втікати.
Ми з Хольгреном стали табором в одній з порожніх кімнат. Він приніс хмиз і розпалив вогнище, тоді витягнув загорнені в полотно шматки м‘яса і почав смажити їх над вогнем.
-- Тобі потрібно щось з‘їсти, Амро. Думаю, сьогодні ти на більше не здатна.
Біфштекс з мула. Просто чудово. Але він сказав правду. В мене в животі бурчала порожнеча, і якби в цю мить з‘явилися тіньовики, я б не змогла навіть відповзти. Коли м‘ясо було готове, він поділився зі мною і я механічно жувала, твердий шматок за твердим шматком.
Коли ми закінчили, я відкинулася на одну з ковдр, які Хольгрен врятував з наших тюків. Ми були у високій, майже недоступній кімнаті, глибоко в лабіринті Полум‘я. Я зовсім не почувалася в безпеці. Не скажеш, що тіньові нападники були дуже розумними, але в ту мить мені на думку спало тільки одне, що лякало мене більше за них: Атагос. Я пригадала, як вона висмоктала тих людей досуха і здригнулася.
-- Тобі холодно? – запитав Хольгрен, і я похитала головою.
-- Ні. Просто неприємні думки. Я в порядку.