Які відповіді я повинна була тут знайти?
Я штурхнула кінчиком свого черевика найближчий труп, той з грудей якого стирчав кинджал з руків‘ям вкритим коштовним камінням. Труп розсипався в купку пороху; одяг, скелет і все інше. Кинджал дзенькнув на підлогу. Я повернулася, щоб піти геть.
Нізвідки подув крижаний вітер, жаровні замерехтіли і потьмяніли. На стінах почали танцювати тіні, утворюючи рухомі образи, які, я впевнена, не були плодом моєї уяви. Моя уява не настільки багата. Чи збочена. Я швидко розвернулася. Не хотілося бути спиною до тієї кімнати.
Вітер посилився і утворив з пороху трупа розпливчатий людський силует, що оглядав кімнату порожніми очима. Він кидався з кутка в куток, немов щось шукав, підштовхуваний, або гнаний трупним вітром. Час від часу він зупинявся так наче, щоб понюхати повітря. І тоді почали лунати голоси.
Не людські голоси. Жодне людське горло не здатне видати такі звуки. Якби час, божевілля і відчай могли говорити, вони б промовляли такими голосами.
Хто порушує наш відпочинок? Хто… хто… чую запах їхньої крові… биття їхніх сердець… Але де? Відчуваю їхній страх… сюди ніхто не приходить… плоть і кістки… воно красиве? Це їжа… Де… дедедеде, о…ДЕ?
-- Я тут, -- сказала я, молячись, що полум‘я мало рацію і ніщо не зможе мене скривдити. Здавалося, мої слова застали їх зненацька. Голоси стихнули до шепоту, і привид з пороху припинив свої гарячкові пошуки. Він завис майже нерухомо, наполовину загороджений кріслом посеред кімнати.
Пане, простогнав він. Хтось прийшов.
-- Я знаю, -- обізвався слабий, старечий голос, що лунав з-за спинки крісла.
-- Йди відпочивай, -- сказав він, і сила, що утримувала невиразну форму привида, зникла. Привид з пороху розлетівся і опустився на підлогу.
Я схопила з підлоги кинджал з коштовним камінням. Було приємно знов тримати ніж в руці, хоча я сумнівалася, що з нього буде якась користь, якщо справа дійде до насилля.
-- Ходи сюди, щоб я тебе бачив, дорогенька.
Я похитала головою.
-- І не подумаю.
-- Те, що ти стоїш в цій кімнаті, означає, що ти знаєш – тебе не спіткає жодна кривда, носій намиста, захисник Полум‘я. Не відмовляй мені. Я не можу підійти до тебе, і не скривдив би тебе, навіть якби міг.
Голос був ввічливим, і добрим. Я йому абсолютно не довіряла. І залишилася на місці.
-- Ти прийшла за відповідями, так? Їх я можу тобі дати.
-- Гаразд. Якщо щось спробуєш, я проштрикну тебе.
У відповідь сміх. Я обережно пробиралася попри край кімнати, намагаючись не потривожити інших трупів, і намагаючись не підходити надто близько до підвищення. Якщо доведеться, я хотіла мати змогу точно поцілити в того, хто сидів у тому кріслі.
В міру того, як я обходила крісло, то щораз більше і більше бачила того, хто його займав. Він був старим – древнім. Навіть на його зморшках були зморшки, і я бачила багато з них, бо він був цілковито голим. Не надто приємне видовище. Я зупинилася прямо перед ним, на відстані кількох витягнутих рук.
Він сидів абсолютно нерухомо. Одна рука лежала на підлокітнику крісла; друга була викривленою лапою, яку він притискав до грудей. Голова була схилена вліво, майже так, наче він заснув. Всі його кінцівки всохлися, і то не тільки від часу. Його суглоби були великими вузлуватими випуклостями, поза цим його кінцівки були не більше ніж патички. Він був цілковито лисим, і заплутаний узор татуювань спіралями опускався з маківки його голови до десь двох сантиметрів понад білими бровами. В узорі повторювалися символи, що виглядали як магічні. Вік їх не спотворив. Вони були чіткими, виразними й чорними, як смола. Здавалося, татуювання висіли над самісінькою шкірою старого.
Єдине, що було в ньому живого – це очі. В них виблискував гострий розум, і вони слідкували за моїм кожним рухом.
-- Що, не надто привабливе видовище?
-- Я бачила й гірше, -- відповіла я чесно.
-- Знаєш, я таким народився. Проклятий богами, як казали мої батьки. Так, наче ненароджене немовля могло зробити щось, щоб образити богів.
-- Всім було нелегко зростати. Ти сказав, що маєш для мене відповіді. Добре. В мене багато питань.
Він дивився на мене, на його губах грала невеличка посмішка.
-- Полум‘я зробило цікавий вибір, -- сказав він. – Став свої запитання, я відповім на них, найкраще, як зможу.
-- Давай почнемо з тебе. Хто ти в біса такий?
Він знов тихо засміявся.