-- Хто це? Нападники?
Ні. Значно гірше. Це – Посланець, істота з іншої Епохи, яку Король Тіней знайшов і зробив своїм союзником. Якщо буде потрібно, він зрівняє ці зали з землею, поки не знайде те, що шукає.
Я підбігла до виходу і виглянула. Спочатку я не побачила нічого, крім кам‘яних стін, покручених сходів і уламків. Від моєї позиції вниз до підлоги вели дві пари сходів, вони тулилися до стіни по обидва боки від виходу. Далеко зліва були масивні, чорні подвійні двері, справа, ближче до мене, гора уламків. Нічого особливого, подумала я, поки не глянула вгору.
Через отвір заповзали десятки велетенських, чорнильних щупалець, вони навпомацки рухалися вздовж стін і купи уламків. Найкоротше було в чотири, а то й п‘ять разів більше за мене. Якщо тінь може перетворитися в плоть, то саме так вони утворилися. Від цього видовища в мене мурашки забігали по шкірі. Не можу цього пояснити, але я знала, що дивлюся на абсолютне зло.
Істота, до якої були прикріплені ці щупальця, почала протискатися в отвір.
Слуга Короля Тіней, сказало Полум‘я в той час, як монстр повільно заповзав у великий зал, але не невільник, як тіньовики. З часом він випустить на світ гірші речі. Ти допоможеш мені знищити його.
Я ледь чула його слова. Всю мою увагу поглинало чудовисько, що просувалося всередину. Його тіло було десь тридцять метрів довжиною, а тонкі ноги з багатьма суглобами – вдвічі довшими. Тіньові щупальця, які я побачила першими, виростали з його голови, яка була довгою, приплюснутою і тьмяно сяяла в світлі зірок. Його щелепи були довші за мене, срібні зуби в два ряди. Довгий, чорний язик ляскав батогом і кидався туди-сюди, торкаючись, пробуючи на смак. Спочатку я прийняла його за найкоротше щупальце. Очі були димчастими, чорними сферами, що пожирали світло.
Але найгіршим було його тіло. Те, що я спочатку прийняла за пухлини, якими була вкрита його тіниста шкіра, виявилося зовсім не пухлинами. Розкиданими нерівно вздовж його торса були сотні спотворених облич. Коли я глянула на них, то зрозуміла, що всі вони рухалися, кричали в мовчазній агонії. Поки я дивилася, одне з облич розпухло, роздулося і луснуло… і з нього вигулькнула мініатюрна версія монстра. Вона шльопнулася на підлогу, струсилася і втекла глибше в тінь.
-- Ой, кепські справи, -- сказала я. Мені вистачило розуму відступити в коридор.
Ти ще нічого не бачила, відповіло Полум‘я.
-- Що нам в біса робити?
Крім отвору нагорі, з моїх залів існує два виходи. Один починається біля Воріт внизу.
-- Чорні двері в кінці залу?
Так. Інший не повинен тебе обходити. Ти не пролізеш, він занадто малий. Посланець полює на тебе, Амро. А точніше, він полює на особу, що носить намисто.
-- Він думає, що я Атагос.
І він не буде цяцькатися з тобою, якщо спіймає. Атагос майже неможливо знищити.
-- Куди ведуть ці подвійні двері?
Вони приведуть тебе до твоєї долі. Мерщій. В тебе закінчується час.
Посланець звисав немов павук з пролому в стелі, тримаючись на своїх довгих, викривлених ногах. Його тіло повільно похитувалося на легенькому вітрі, якого я не відчувала. Здавалося, він не поспішав. Луснуло ще одне обличчя, вивільнився ще один кошмар. Я відірвала від нього очі і глянула на Полум‘я.
-- Невже ти не можеш нічого зробити?
Я невеличка пристойна частинка збоченої до невпізнання душі. Я вижило так довго тільки тому, що переховувалося. Це ти повинна зробити те, що потрібно зробити. Я можу тільки бути твоїм провідником.
-- Але… -- Полум‘я мигнуло і зникло, а в коридор, вигукуючи моє ім‘я, залетів Хольгрен. Мені було цікаво, чому Полум‘я з‘являлося тільки перед мною – тому, що воно переховувалося так довго і це стало звичкою, чи йшлося про якесь обмеження, якого я не розуміла.
-- Амра! – крикнув Хольгрен. – Де ти пропадаєш?
Він схопив мене за руку.
-- Нам треба йти. Наближаються клопоти.
-- Вони вже тут. – Я вказала на потвору. Вона вмостилася і народжувала нові кошмари. Вони десятками випадали з її тулуба. Підлога вже кишіла ними. Хольгрен глянув під ноги. Навіть в напівтемряві я побачила, як побіліло його обличчя.
-- Треба забиратися звідси, -- сказав він. – Ми собі не дамо з ними раду.
Це одна з речей, що подобалися мені в Хольгрені – він ніколи не хизувався напускною бравадою. Від такого люди в основному й гинуть.
-- Єдиний вихід – через оті двері в кінці залу, -- сказала я. – Нам доведеться обійти оті створіння. Якимось чином.