-- Що? Це самогубство. Нам ніколи не пройти повз цей… цей кошмар.
-- Доведеться. Іншого виходу немає.
-- Звідки ти знаєш? – Його очі шукали мої, чоло насуплене.
-- Довга історія, а в нас немає часу. Довірся мені.
-- Я довіряю, але…
-- Ніяких але. Допоможи мені придумати, як нам обійти оте створіння. І всі ті маленькі кошмари, які воно породжує.
Він затримав на мені погляд, його соколині очі вдивлялися в моє обличчя, тоді повернувся до головного завдання, що стояло перед нами. Він знов глянув собі під ноги.
-- Ти в нас експерт з пересування нишком. Які в нас шанси прокрастися повз них?
Я похитала головою.
-- Я волію ховатися в тіні. А ці створіння і є тіні. Нікчемні в нас шанси.
Дрібні кошмари були вже повсюди, кралися темними коридорами, повзали туди-сюди по перекручених сходах. Для них не існувало сили тяжіння. Пів десятка прилипли до стін і стелі залу.
-- Ну, що ж. Якщо не вдається нишком, давай спробуємо відвернути їхню увагу, -- сказав він. – В тебе є ніж?
Я протягнула йому кинджал, який підняла в кімнаті з трупами. Він взяв його… і ледь не випустив з рук. Він виглядав так, немов я протягнула йому купу тельбухів.
-- Звідки в тебе ця штуковина? – запитав він. Тоді похитав головою, перш ніж я змогла відповісти. – Забудь. Немає часу.
Він присів і кінчиком ножа вколов собі палець. Повільно виступили товсті краплини, в сутінках швидше чорні, ніж червоні. Кілька впало на підлогу. Він розмазав їх в грубий обрис людини, тоді витер кінчик ножа і посміхнувся до мене.
-- Невеличка хитрість, якої я навчився в Нижніх Землях. Гадаю, тобі сподобається. Якщо спрацює. Твоя черга.
-- Ти вмієш користуватися чарами Нижніх Земель?
-- Моя мати була відьмою з Гол-Шена. Батько – госландським магом. Давай свою руку.
Мені набридла кров, набридло втрачати її, набридло купатися в ній, набридло споглядати її. Але в мене не було часу бурчати. Я протягнула руку і він вколов мій великий палець. Я стиснула його другою рукою, поки не виступила кров.
-- Обережно, -- сказав він. – Не змішуй з моєю.
-- Я гадала, тільки жінки можуть таким займатися, -- сказала я, дозволяючи, щоб кров капнула на підлогу, намагаючись тримати її здаля від Хольгренової.
-- Так і є, але це швидше традиція, ніж щось інше. Моя мати не дуже дотримувалася традицій. – Своєю чистою рукою він зобразив моєю кров‘ю жіночу постать.
-- Скільки ще? Одна з тих істот може в будь-яку мить залізти сюди.
-- Якби ти перестала ставити стільки запитань, справа пішла б трохи швидше.
Я зрозуміла натяк і заткнулася. Він сів навпочіпки над кривавими малюнками і почав гойдатися вперед-назад. З його горла виходило низьке голосіння, я такого ще в житті не чула.
Я зробила крок назад. Чари Нижніх Земель бувають згубними, як і можна очікувати від регіону з багатовіковою традицією вендети. Що б він там не робив, йому варто поспішити, хай йому чорт.
Хольгрен почав нарізати кинджалом повітря. Спочатку я не зрозуміла, що він робить. Тоді перед ним, в напрямку леза, щось почало утворюватися. Повільно, як на мене, надто повільно, почали набирати форму дві постаті. За якусь мить я впізнала в одній риси Хольгрена, а в іншій – свої. Це були лишень ескізи, але кращих і не було потрібно. Тепер я знала, що це: криваві ляльки. Створені з крові й чарів жертви, сформовані розумом мага, зроблені з однією метою… переконливо померти.
Як я вже казала, чари Нижніх Земель бувають згубними. Навіть чисто захисні чари. Далися взнаки століття окупації постійно новими завойовниками.
Кривава лялька Хольгрена була не більше ніж опудало. Він зобразив легенький натяк на обличчя, моток довгого волосся і темну мантію. Та, яку він зробив для мене, була чимось більшим. Її коротке коричневе волосся було вміло, хоча й просто, вкладене, на обличчі не було жодних шрамів чи плям. Ніс був довгим і прямим, зелені мигдалеподібні очі – ідеально збалансовані. Мої власні тонкі губи були повнішими на її обличчі, і я потребувала косметики, щоб зробити їх такими червоними, як він зобразив. Я доторкнулася пальцем до свого ламаного-переламаного носа і запитала себе, чи він насміхався з мене, чи… насправді так мене бачив.
Я відвела погляд, почуваючи себе ніяково на кількох рівнях.
-- Поспіши до біса, Хольгрене.
Нарешті він закінчив. Він встав, потягнувся і глянув на своє творіння.
-- Довго вони не протягнуть, -- сказав він і віддав мені ножа.
-- То давай приступимо.
-- Другий крок – відвернути від нас увагу, поки ляльки притягують її до себе. В мене є дещо, що може стати нам в пригоді, омана, але мені потрібна година, а то й більше, щоб її приготувати.