-- В нас немає часу. Я маю кращу ідею.
-- Яку?
-- Побігти щодуху.
Він посміхнувся, несміливо, а я посміхнулася у відповідь.
-- Готовий?
Він кивнув.
-- Відправ їх правими сходами. Зі світлом, якщо можеш.
Він знов кивнув, і криваві ляльки ожили. Над рукою фальшивого Хольгрена вигулькнула яскрава сфера світла, вони в унісон повернулися, помчали в зал і вниз по сходах. Я порахувала до трьох, схопила Хольгрена за руку і побігла.
Страх – дивна штука. Він може вбити тебе, але він також може зберегти тобі життя, якщо ти осідлаєш його, замість того щоб боротися з ним. Він загострює всі твої почуття. Придає ногам крила. В його обіймах час сповільнюється і в тебе з‘являється час оцінити події, якого за нормальних умов у тебе немає. Принаймні мені так здається. Кому знати, як не мені. Більшу частину мого життя мене майже завжди супроводжував страх.
Я почула його перш ніж побачила, легесеньке шкрябання по каменю. Ми щойно пройшли вхід і довгими стрибками опускалися лівими сходами. Хольгрен, з отими своїми довгими ногами, вже трохи вирвався вперед. Я кинула погляд назад, щоб побачити, як там криваві ляльки і краєм ока помітила, як сотні тіней мчать до їхнього дрібного світла. Саме в цю мить я почула нагорі, десь за метр від вуха, те легесеньке шкрябання по каменю. Я відразу зрозуміла, що не всі монстри клюнули на приманку.
Перш ніж я встигла подумати, я зметнула руку і вбила кинджал в голову створіння.
Чи спрацював би звичайний ніж? Швидше за все, ні. Цей спрацював. Він досі утримував залишки потужної магії. Жахливої магії. Він пробив череп створіння так, наче шкаралупу яйця, і створіння впало зі стіни на землю позад мене, мертве. Це хороша новина. Погана новина полягала в тому, що одне з його щупалець заділо мою руку. Це був легесенький контакт, але на якусь мить вся моя рука заніміла і я випустила кинджал. Принаймні, я була жива.
Ми досягли підніжжя сходів і щодуху помчали до подвійних дверей, що знаходилися десь в двадцяти метрах. На той час світло в кривавих ляльок погасло. Це не мало значення. Ми вже майже втекли. Наскільки я бачила, крім вбитої мною, з нашого боку залу тіньових істот більше не було.
Я забула про матір всіх кошмарів над нами. Щупальце товщиною з Боріанове поні ляснуло перед нами, відрізаючи нам шлях до подвійних дверей. Воно могло запросто розчавити нас. Думаю, йому подобалося гратися зі своєю їжею. Хольгрен, який біг попереду, пригальмував і відступив, щось бурмочучи і жестикулюючи. Я сумнівалася, що закляття, яке він готував, буде більш ефективним проти цієї істоти, ніж його попередні спроби прикінчити нападників.
Я дивилася вгору на неї. Вона дивилася вниз на нас. Голосом, що нагадував свист вітру серед могильних каменів, вона тихо засміялася.
-- Що, курва, смішного? – закричала я. – Роби вже, що задумала.
-- Амро… -- пробурмотів Хольгрен. Я ігнорувала його. Хольгрен не надто полюбляв браваду, але вона інколи мала свої переваги.
Щупальце згорнулося в кільце навколо нас, загрозливо стискаючись, але ще не торкаючись нас. І весь цей час продовжувався жахливий сміх.
-- Приготуйся створити світло, -- пробурмотіла я до Хольгрена. – Якесь яскраве світло.
Питаєш, чому мені так смішно, мала? Мене Послали спіймати в пастку богиню, а замість цього я бачу якусь злодюжку і заштатного мага. Хіба це не смішно?
-- Та не дуже.
Мені смішно, хоча моєму пану буде не до сміху. Ваші черепи стануть чудовим лоном для моїх прекрасних дітей.
-- Чисто з цікавості, як проходить весь отой череп-в-ролі-лона процес.
Насправді все доволі просто. Я відкушу вам голови і проковтну їх. Проте ви не помрете. Не відразу. Бачте, мої дітки потребують носія здатного відчувати муки.
-- Ясно. Дякую, що прояснила цю справу. В мене ще одне запитання. Якщо ти не проти. Що за сліпа й жалюгідна помісь велетенського кальмара і павука мала настільки поганий смак, що запліднила тебе? Судячи з того, які тупі та бридкі твої діти…
Клацнувши, її язик повернувся в рот і зробив випад.
-- Тепер, Хольгрене! – закричала я. Я закрила очі й чекала, коли опустяться сріблясті зуби і відірвуть мені голову. Я поставила наші життя на факт, що це істоти з тіні. Закляття кинуте Хольгреном не було смертельним. По суті це було найпростіше закляття, яке я бачила в його виконанні. Проте сила, яку він в нього вклав, була жахливою.
На кінчиках його пальців розквітло світло і поглинуло голову чудовиська, але назвати його просто світлом, це як сказати, що в морі є трохи води. Насправді з його витягнутої руки вигулькнуло холодне сонце. Закритих очей було недостатньо. Я прикрила обличчя рукою, та очі продовжували боліти.