Мати монстрів вже не сміялася. Вона верещала. Світло почало згасати і я ризикнула кинути примружений погляд вгору. Істота вилізала з залу, її довгої, злобної голови вже не було видно, вона зникла за блиском закляття Хольгрена. Я не могла дивитися безпосередньо на неї.
Я поглянула на підлогу навколо нас і з задоволенням побачила кілька чорних, зморщених шкірок, щупальця тепер були тільки хвилястими купками попелу. Малюки були більше вразливими на світло.
-- Скільки триватимуть чари? – запитала я, оглядаючи пошкодження.
-- Вже недовго. Рухайся, -- В нього був напружений голос.
Ми кинулися до дверей. Його закляття вже слабшало. Зал почав стогнати і тремтіти. Мати тіней збиралася рознести це місце на дрізки.
Я кинула погляд назад. І відразу пошкодувала. Вона пробивалася крізь отвір нагорі, вириваючи каміння в своєму поспіху і люті. За винятком несамовитого шуму, з яким вона торувала собі шлях, тепер вона не видавала жодних звуків. З величезних чорних куль, якими були її очі, капала кров.
Ми добігли до дверей і щосили налягли на них. Кожна половина була масивною, зробленою з чорного базальту. Ми стогнали, стікали потом, сипали прокльонами. Нічого, нічого… і нарешті, на щастя, рух. Двері відчинилися достатньо, щоб ми могли протиснутися. Я схопила Хольгрена за руку і потягнула його. За дверима була суцільна темрява.
-- Ходімо, -- рушила я.
-- Зажди, -- сказав він. – Допоможи мені зачинити двері.
-- Немає часу. Рухайся.
-- Я кину зв‘язувальне закляття. Варто затриматися.
-- Сподіваюся, ти маєш рацію.
Поштовхами ми зачинили двері й він тихенько почав чарувати. Час затягувався. Слово нетерплячка слабо описує мої почуття, але якщо я буду діставати Хольгрена, то тільки порушу його концентрацію.
-- Готово, -- прошепотів він нарешті. – Воно дасть нам трохи часу.
Я не витрачала часу на слова. Я побігла. Після світлового шоу Хольгрена мої очі не були пристосовані до темряви, але це був величезний коридор. Звуки кроків і наше важке дихання відлунювали від матових чорних стін. На щастя в коридорі не було перешкод, та все одно, час від часу, одне з нас спотикалося. Хольгрен створив ще одне світло, але воно було геть дрібним. Гадаю, це було все, на що він зараз був здатен.
Якби Посланець спіймав нас в цю мить, нам був би не просто гаплик. А він наближався. Він зганяв свою лють на дверях; завдавав ударів від яких вони гуділи й здригалися, від яких тремтіло навіть повітря. Я змогла ще трішечки прискоритися.
Неможливо слідкувати за часом, коли ти втікаєш переляканий до смерті. З часом гудіння почало стихати, аж поки ми ледь чули його через наше важке дихання. На якусь коротеньку мить я вже подумала, що може двері витримають безконечно. Тоді Хольгрен виправив цю хибну думку.
-- Зв‘язка слабне, -- видихнув він. – Швидше, Амро.
Я побігла швидше.
Ми не втекли набагато далі, перш ніж двері піддалися. Коли вони завалилися, її пронизливий крик пронісся луною по коридору, завивання, від якого кров стигла в жилах, яке оголошувало її тріумф і нашу згубу. Я не тільки почула, а й відчула його, і моя уява підсунула мені жахливі образи монстра і його діточок, що мчали за нами, прориваючись через уламки гігантських плит, намагаючись схопити нас.
Найбільше мене зводила з розуму тиша. Після пронизливого крику потвора не видала з себе жодного звуку, а тіні рухаються безшумно. Я кинула погляд назад і побачила як по тунелю до нас клубочиться темрява. Ми з Хольгреном не встигли зробити й трьох кроків, як вона наздогнала нас, а коли це трапилося, настала майже непроглядна пітьма. Чарівний вогонь Хольгрена кидав не більше світла ніж тліюча жарина.
-- Не зупиняйся, -- важко видихнув він. Зі своїми довжелезними ногами Хольгрен вирвався вперед, тож саме він гепнувся об стінку в кінці коридору. Я вчасно почула м‘ясистий стук з яким його тіло врізалося в твердий камінь і зупинилася перш ніж повторила його подвиг.
-- З тобою все гаразд? – запитала я.
Він рохкнув. Я зрозуміла це як так. Я почала мацати руками вздовж стіни, молячись, щоб в ній були двері. Якщо ні, то нам гаплик, а в Полум‘я чудернацьке і геть не смішне почуття гумору.
Спочатку я відчувала тільки камінь і мене знов охопила паніка. Невже ми пропустили двері або коридор під час нашої карколомної втечі? Тоді пальці зісковзнули з каменя в якийсь отвір. Я навпомацки обстежила його і виявила, що в нього вміщаються двоє в ряд.
-- Дякую, -- прошепотіла я.