Я допомогла Хольгрену встати на ноги і потягнула за собою в отвір. Принаймні Посланець не пролізе, хоча її діти так. Їй доведеться пробити діру достатньо велику для її потворної туші. А для цього потрібен час.
Не встигла я ступити й кроку, як моя нога наткнулася на сходинку. На щастя, вгору. Якби сходи вели вниз, то в темряві ми б скотилися і зламали собі шиї. Я потягнула Хольгрена по сходах, обійнявши його за пояс і направляючи. Він був приголомшений зіткненням зі стіною. Його вогник цілковито зник.
-- Швидше, -- поквапила я його. – Нам потрібно рухатися швидше.
Я першою почула цей запах – запах водоростей з легким душком риби, який придають повітрю великі водойми. Ми наближалися до виходу і чистої води.
Ми були біля виходу. Надія спалахнула і згасла. Якщо досі була ніч, ми все одно приречені, вийдемо назовні чи ні. Денне світло було нашою єдиною надією.
Сходи весь час вели вгору. Я вже чула їх, позаду, легеньке шарудіння лап по каменю. Я кинула погляд назад, проте, звісно, нічого не побачила. Я глянула вгору… Дякувати богам. Високо над нами, маленькі на відстані, ледь помітно вимальовувалися двері.
Страх – сильний стимулятор. Страх змішаний з надією стає потужною магією. Я думала, що вже віддала всі свої сили. Тепер, навіть з вантажем у вигляді приголомшеного Хольгрена, я буквально летіла вгору по сходах. За дверима було світло.
Дві сотні метрів відділяло нас від порятунку. Я не знала яка відстань відділяла нас від створінь Короля Тіней, але з кожною секундою розрив зменшувався. Я не зводила погляду з виходу, що наближався і більше не озиралася. Крізь двері просочувався сірий світанок і в міру того як ми наближалися, освітлював нам шлях. Я вже мчала так швидко, як тільки могла, але сам факт, що я бачила куди ставила ноги, був великим полегшенням. Ми зменшували відстань, секунда за секундою, крок за кроком.
Я чула, як вони дерлися по сходах, і тільки зусиллям волі стримувала себе, щоб не озирнутися на пройдений шлях. Або ми втечемо, або ні. Я відмовлялася витрачати час на те, щоб озиратися.
-- Давай, партнере. Вже недалеко. Швидше. Благаю, швидше, Хольгрене.
Він старався як міг, на своїх непевних ногах. Я вже чула шелест вітру по воді. А ще я чула, як наші переслідувачі лізуть по сходах, настільки близько, що я могла метнути в них кинджалом, якби він в мене був.
Моя голова була на рівні вершини сходів, коли перше щупальце обвилося навколо каблука черевика і звалило мене з ніг. Інстинктивно я копнула ногою, але не влучила. Друге обвилося навколо моєї ноги, і третє. Я спробувала вилізти по сходах, але мене тягнуло назад.
-- Йди! – закричала я до Хольгрена. Він стояв на кілька сходинок вище від мене, на обличчі – приголомшене збентеження. Він не зрушив з місця. Це мене страшно обурювало; що він здохне тому, що пошкодив голову, гепнувшись об стіну. Яка безглузда смерть.
А тоді на обрії зійшло сонце і перші прекрасні промені золотого світла пробилися на сходову клітку. Щупальця, які ув‘язнювали мене, зникли. Сходову клітку заповнив різкий гнилий сморід. Я була вільною.
Я зіп‘ялася на ноги, схопила Хольгрена за руку і пошкутильгала спостерігати за найчудовішим сходом сонця, яке я тільки бачила.
Розділ 6
Перше, що я побачила, коли вийшла, було сонце, що сходило над далекою лінією низьких, коричневих гір. Навіть без додаткового присмаку від несподіваного порятунку від смерті, це було б прекрасне видовище. Від його величі в мене на очах виступили сльози. Я витерла їх долонею.
Ми стояли на кам‘яному виступі десь півтора метра шириною і довжиною шість. Сам майданчик і вихід сходів були вирубані на обриві скелі, чия груба сіра маса здіймалася на десять метрів над нами, і опускалася на шість вниз. З двох боків майданчик закінчувався сходами, що вели вниз.
Внизу перед нами, сонячне проміння вкривало позолотою неспокійні води величезного озера. Воно тягнулося на кілька кілометрів на схід, і мало десь півтора кілометра ширини з півночі на південь у своєму найвужчому місці.
Я допомогла Хольгрену сісти спиною до скелі. Мене турбував отриманий ним удар в голову. Вони можуть бути небезпечними. Кому знати краще, як не мені, адже я практично зробила на них кар‘єру.
-- Хольгрене. Не засни зараз. Ти не можеш заснути.
-- Гаразд, -- сказав він, з примруженими очима. Я підняла йому одну повіку, тоді іншу і перевірила розмір зіниць. Інколи, при серйозній травмі голови, різний розмір зіниць означає поважне пошкодження. Принаймні, так мені сказали. Хольгрен начебто був у порядку. Він відкинув мою руку зі свого обличчя і власними руками прикрив очі.