-- Не спи, партнере.
-- Не буду. Не можу. Мені надто боляче.
-- Добре. Я йду огляну тут все. Нікуди не ходи.
-- Ха, -- сказав він зболілим голосом. Якщо він здатен навіть на слабкий сарказм, з ним все буде гаразд. Я легенько стиснула йому плече і встала, щоб поглянути, що там.
Біля підніжжя сходів я виявила древній кам‘яний причал, напіврозвалений і слизький від водоростей. Човнів, звісно ж, не було. Я поглянула направо і наліво, сподіваючись побачити якусь стежку до берега. На сотні метрів у обох напрямках я виявила тільки скелясту стіну, вкриту слизом біля лінії води. Зліва, там де скеля завертала і зменшувалася, розкидані безладно валуни доходили до берегової лінії. Справа скеля відступала ще далі. За нею на невизначену відстань тягнулася болотиста зона заповнена очеретом. Було неможливо сказати, де закінчувалося болото і починалася тверда земля.
Гадаю, можна було поплисти в будь-який бік, але в цієї ідеї була одна фундаментальна проблема. Я не вміла плавати. Навіть якби я хотіла навчитися, не було нікого, хто б мене навчив.
Більшу частину свого дитинства я провела в рибальському селі під Белларіусом. Наскільки я знаю, на Драконовому морі немає жодного живого рибалки чи моряка, який вміє плавати. Вважається, що краще швидко потонути, ніж повільна смерть, практично неминуча, коли тобі відірве ногу одна чи більше сірих урду або фекл, якими кишіли ті води. Драконове море назвали так не даремно.
Я зітхнула, почухала голову і знов піднялася по сходах, щоб порадитися з партнером. Я намагалася не думати про те, що готує для нас доля, коли опуститься ніч, але це було просто неможливо. Будуть це тіньові нападники чи мати кошмарів зі своїми дітьми, нас швидко наздоженуть, і тоді… я пригадала огидну, балакучу грудну порожнину тіньового нападника, і охоплені агонією обличчя на тулубі, схожого на павука, тіньового монстра. Я відчула, як мене повільно охоплює розпач.
-- Не все зразу, -- прошепотіла я, і почала глибоко дихати. Першочергове завдання – злізти з цієї скелі на тверду землю. А тоді, будь, що буде. Може Хольгрен щось вигадає.
Я піднялася по сходах і сіла поряд з ним. Він трохи відсунувся, щоб спертися об скелю. Однією рукою він прикривав очі від сонця, другою смикав пошарпаний край плаща. Плащ… десь, колись, я загубила свій. Це означало, я втратила також дорогоцінне каміння зашите в рубець. Дурнувата думка спливла бульбашкою на поверхню мого розуму і я голосно засміялася.
-- І мені також не пошкодило б трохи гумору, -- проскреготав Хольгрен.
-- Дурниці. Просто дебільна думка, зовсім не смішна.
-- Все одно поділися.
-- Я загубила коштовності Герцога. Доведеться припинити нашу пригоду. Ти ж знаєш, я не працюю задарма.
Він посміхнувся.
-- Ти називаєш це роботою?
Я схопила його за руку і стиснула. Було приємно пожартувати з ним, навіть так неприродно і вимушено. Коли я спробувала забрати руку, він стиснув її міцніше.
-- Амро, -- почав він, але я обірвала його.
-- Знаю, Хольгрене. Але не в моїх правилах зв‘язуватися зі своїми діловими партнерами.
-- Не жартуй, жінко. Для мене це нелегко. І в мене може не бути іншого шансу сказати це.
-- Хольгрене…
-- Ні. Дай мені сказати те, що я хочу сказати. – Він змінив позицію, зітхнув і після цього замовк. Я знала його достатньо добре, щоб розуміти, що таким чином він впорядковує слова. Не було сенсу намагатися поквапити його.
Я вивчала його обличчя і вперше усвідомила – вперше дозволила собі усвідомити, яким насправді красивим він був. Не вродливим. Врода – це справа вигляду і одягу. Хтось міг би вважати худорлявого, схожого на опудало Хольгрена, симпатичним, але вродливим – це вже занадто. Але він був по-своєму красивим, хоча мені й важко пояснити це словами. Я смутно відчувала, що це мало щось спільного з тим, як він рухав своїми руками, як пахнув, як завжди підкреслював певні слова і тисячею інших дрібниць. Це усвідомлення злякало мене до смерті. Я чекала, коли він заговорить з дивною сумішшю страху і надії.
-- Не знаю чи ти пам‘ятаєш, -- голос тихий і поважний. – Але минулого року я позичив тобі двадцять марок…
Я лупнула його прямісінько в ребра.
-- Ой! Гаразд, гаразд! Зжалься, Амро, -- закричав він, одночасно посміхаючись і скривившись від болю, тримаючись за ребра.
-- Ти паскудо, -- загарчала я.
-- Мені дійсно сказати вголос? – запитав він.
Я тільки люто дивилася на нього.
-- Добре. Скажу. Я кохаю тебе.
В моїй голові промайнув десяток відповідей, від саркастичної до сентиментальної. Я зупинилася на поцілунку.
Не скажу, що я впевнена у своєму тілі. В мене нескінченний список скарг. Мене ніколи не приймали за розкішну красуню, і ніколи не приймуть. За хлопця – так, і коли мені було вигідно, я неодноразово використовувала цей факт.