Гадаю, це була досконала мить: на виступі скелі, схід сонця, шум прибою, легенький вітерець і таке там. Шанси, що ми отримаємо ще одну можливість покохатися, були мізерними. Але я була неготова. Просто не була, а правда полягала в тому, що я не знала, чи колись буду.
Коли я відірвалася від нього, різкіше ніж мені того хотілося, він щось відчув. Він простягнув свої ніжні пальці, а я наблизила їх до вуст, поцілувала.
-- Все нормально, Амро. Що б там не було, все нормально.
І не дивлячись на все, я повірила йому, трохи. Він обійняв мене, і ми певний час посиділи так, моя голова в нього на грудях, його підборіддя спочивало в мене на голові.
-- Скажи мені, що ми виліземо з цього.
-- Якось виліземо. Мусить бути якийсь спосіб. Ми знайдемо його. Присягаю. – Він зітхнув. – Перш за все, це моя вина, що ми в цій халепі. Якимось чином я нас витягну.
-- Це був мій вибір, допомогти тобі знайти Тагот. Я знала, що це ризиковано. Ми навіть уявити собі не могли того, що трапилося… ні Полум‘я, ні Короля Тіней – слухай, я не розповіла тобі всього, що трапилося.
Я сіла прямо і розповіла йому все, що відбулося, опустивши тільки суть випробування, через яке мене змусило пройти Полум‘я. В мене не було бажання пережити це ще раз. Під час моєї розповіді, він зупинив мене тільки кілька разів, щоб я дещо уточнила або детальніше щось описала.
Коли я закінчила, сонце вже знаходилося на товщину пальця над обрієм і від тієї балаканини в мене трохи боліло горло.
-- Так от що трапилося в Хлурії. Історії розповідають тільки, що після перемоги Короля-Чарівника у Таготі вона поринула у хаос.
-- Але чи у всьому цьому, що я сказала, є хоча б щось, що допоможе нам?
-- Ну, приємно знати, що Король Тіней прив‘язаний до однієї місцевості. Шкода, що ти не здогадалася запитати де.
-- Я не можу про все думати. До того ж в мене таке відчуття, що скоро ми дізнаємося. Але повертаючись до мого запитання. Ти бачиш бодай щось в тому, що я розповіла тобі, що дасть нам хоч якусь перевагу?
-- Не знаю, Амро. Зараз я нічого не бачу. Але щось може підвернеться. Дай мені трохи поміркувати.
Гадаю, не варто було сподіватися, що він знайде порятунок від нашої згуби, тільки тому, що мені так хочеться. Та все одно я була розчарована. Я встала, потягнулася і глянула на блискучі, хвилясті води озера. Воно трішечки нагадувало мені затоку Люсерніса, в ті рідкісні рази, коли я бачила її в ранковому світлі. Так насправді воно зовсім не було схоже на затоку, але це була найбільша водойма, яку я бачила за більш ніж пів року.
Мені бракувало Люсерніса. Бракувало пристойної їжі й публічної лазні, вина, мого ліжка і… невже там на відстані човен?
В ту мить, коли мені здалося, що я щось побачила, обізвався Хольгрен.
-- Я відчуваю мага, він наближається. Він не переймається тим, щоб приховати свою силу – а вона чимала.
-- Здається, я бачу, про кого ти говориш. По озеру пливе човен, направляється до нас. Більше нічого не видно. Він зараз кидає закляття?
-- Наскільки я можу судити, ні.
-- То що будемо робити, партнере?
Він з зусиллям встав на ноги.
-- Давай спустимося і привітаємо гостя. Може в нього є якийсь ключ до нашого порятунку.
-- Я б на це не розраховувала.
-- Тоді давай будемо розраховувати одне на одного і глянемо, що нам принесе цей новий розвиток подій.
-- Добре, але зараз в мене немає сил битися ще з одним посіпакою зла. Якщо він прибув витворяти з нами жахливі речі, тобі доведеться самому справлятися з ним.
-- Як скажеш. Допоможи мені зійти сходами, гаразд? В мене ще трохи паморочиться в голові.
Я провела його вниз по сходах, тоді на причал.
-- Обережно, -- сказала я йому. – Тут в біса слизько.
-- Все гаразд, Амро.
Я стиснула йому руку і ми стояли так, плече в плече, в очікуванні на прибуття мага. Я слідкувала за повільним просуванням човна очима, Хольгрен – внутрішнім зором природженого мага.
Він повільно наближався. Невдовзі я вже бачила, що це довга, вузька плоскодонка. Постать в мантії невимушено і з обманливою швидкістю відштовхувалася жердиною від дна озера. Озеро було великим, і якщо по ньому можна було пересуватися, відштовхуючись жердиною, доволі мілким. Тоді я зрозуміла, що все-таки, мабуть, могла добратися до берега. Надто пізно.
Човен плавно наближався і я відчула, як в мене на потилиці волосся стає дибки.
-- Ти впевнений, що він зараз не чарує? – запитала я тихо. Звук над водою може доходити на неймовірну відстань.
-- Впевнений. Цей маг має сили більше ніж я коли-небудь зустрічав. Боюся, набагато більше, ніж я.