-- А та друга? Вона знала, що я не Атагос. Їй було наплювати.
-- Шемранг часто буває свавільною. Її буде покарано, -- Вона підняла руки в примирливому жесті. – Воістину, мій пан не бажає жодному з вас зла, але він потребує намисто, яке ти носиш. Якщо ви не підете зі мною, то не залишите йому вибору, і він спонукає вас прийти до нього. Він прислав мене як доказ того, що він хоче уникнути таких мір.
-- Він вже намагався “спонукати” нас. Щось пішло не так, як він планував, так?
Вона глянула на нас, оцінюючи.
-- Чомусь я сумніваюся, що як тільки опуститься ніч, ви зможете ще раз встояти перед його запрошенням. Будьте розсудливими. Навіщо обирати важкий шлях, якщо є набагато простіший? Зрештою, не зважаючи ні на що, намисто приведе тебе до нього. Така його функція.
Я не довіряла їй, а ще більше не довіряла її пану, але вона мала рацію. Намисто не відпустить мене. Якщо нічні монстри не схоплять мене в свої лапи, то закінчиться все тим, що я сама піду до нього. Він спіймав мене, хотів він цього чи ні. Це була тільки справа часу. На криву палицю Керфа.
-- Добре, -- погодилася я. – Йди. Чекай на мене тут, Хольгрене. Я повернуся, як тільки зможу.
Не було сенсу пхати його голову в петлю. Це на мені було намисто.
-- Навіть не думай. Куди ти, туди я.
-- Я не хочу сперечатися, Хольгрене…
-- То й не сперечайся. Просто погодься з фактом, що я йду з тобою, бо я йду.
Я відтягнула його набік. З самовдоволеною посмішкою Руікі повернулася спиною до нашої тихої наради.
-- Це дурість, -- зашипіла я. – Як ти вирвеш мене з пазурів зла, якщо сам також будеш в пазурах зла?
-- Не розводь тут мелодрам. Якщо щось трапиться, разом в нас більші шанси справитися з цим. Я не зміг допомогти тобі в Таготі. Тут я допоможу. Що б ти не сказала, не переконає мене змінити думку.
-- В тебе була вагома причина, ти був мертвий і все таке. Гаразд, добре. Компанія мені не пошкодить. Вона мене дратує.
Він посміхнувся.
-- Думаю, ти теж не належиш до її улюбленців. Намагайся не злити її. Вона надто сильна.
-- Нічого не обіцяю.
-- Отже, ви вирішили, -- сказала вона. – Чудово. Час спливає, а мій пан чекає.
-- Що, він тримає тебе на короткому поводку? Не рви волосся на голові. Ми йдемо.
Поки вона утримувала плоскодонку, я допомогла Хольгрену залізти і вмоститися посередині. Я б воліла сидіти ззаду і не спускати з неї ока, але саме звідти вона штовхала човен жердиною.
Коли ми вмостилися, вона відштовхнулася, невимушено розвернула плоскодонку і вирушила в дальній кінець озера, до Короля Тіней. Озеро виявилося більшим, ніж здавалося зі скелі. Руікі штовхала нас майже годину, перш ніж ми побачили дальній берег.
Під час поїздки я вирішила провести невеличке слідство.
-- Руікі. Можна тебе дещо запитати?
-- Якщо мусиш.
-- З того, що я чула, цей Король Тіней не надто приємна особа. Чому ти йому служиш?
-- Задля влади, звісно.
-- Зрозуміла. – Хоча я не зрозуміла. Не зовсім. – Можеш уточнити?
-- Ні.
-- Як хочеш.
Я дивилася в зелено-коричневу воду і на зарослий деревами берег, що пропливав повз нас на оманливо лінивій швидкості.
-- Як ти навчилася так добре керувати човном?
-- Практика.
-- Де?
Вона кинула на мене підозріливий погляд.
-- Навіщо тобі це знати?
-- Я працюю над своїми розмовними навиками. Хольгрен вважає, що я трохи колюча, коли зустрічаю нових людей.
Він щось буркнув позад мене.
-- Хто б міг подумати, -- сказала вона.
-- То?
-- То, що?
-- То де ти навчилася управляти плоскодонкою?
Я не думала, що вона відповість, проте вона відповіла, до певної міри.
-- На озері, такому як це. Так як і це, те озеро повільно душили рослини і заносило мулом. Швидше за все, десь за сто років це теж перетвориться в болото.
-- Яка приємна думка.
-- Все в світі змінюється. Все, що не може чи не хоче пристосуватися – зникає, його замінює щось більше здатне виживати. Або щось, що більше цього прагне. Раджу тобі не забувати це, коли зустрінеш Короля Тіней.
-- Буду мати на увазі.
-- Слухай сюди, -- зашипіла вона зовсім іншим тоном.
Я розвернулася і побачила, що її обличчя перекошене в якійсь внутрішній агонії. Її тіло також було перекошене на один бік, якось неприродно. Вона виглядала на зовсім іншу жінку.
-- Слухай сюди. Не зли його. Не переч йому. Бо пошкодуєш.
І немов нічого не бувало, вона знов випрямилася і перетворилася в насмішкувату, самовпевнену жінку, яку ми знали. Я вирячилася на неї з відкритим ротом.
-- Ти чого вилупилася? – запитала вона, насупивши чоло.