Проте, здавалося, вона ще дихала. Потрібно віддати їй належне; по-своєму вона була такою ж впертою, як я.
Я не хотіла, щоб Атагос навіть запідозрила, що ми були тут. Вона не могла покинути територію храму, але, хай їй чорт, вона могла притягнути нас до себе. Я не знала зони її дії, і не мала бажання довідатися. Я відмахнулася від спогадів про те, як Гнаррі здувся, немов пробита списом скелезубова риба, про божевільну посмішку Атагос. Така доля не для мене. Ні, якщо я можу щось з цим зробити.
Я змінила маршрут, рухаючись трохи під кутом до вузького отвору в воротах, щоб не стати мішенню для когось всередині. Я очікувала, що крик Атагос, від якого холоне кров, захопить мене зненацька. Очікувала, що він зіб‘є мене з ніг, візьме під контроль моє тіло і доставить мене до неї, де вона висмокче мене до краплини. Дехто каже, що найгірше – це страх перед невідомим. Вони просто не бачили нічого, чого дійсно варто боятися.
Може не вічність, але мені здалося, що ця пробіжка через площу тривала дуже довго. Коли я добігла до відчинених дверей, то важко дихала і з мене тік піт. Я була десь за тридцять сантиметрів від розпростертого тіла Руікі. Я зупинилася на мить, щоб віддихатися і послухати чи немає якихось ознак руху з другого боку. Я не почула нічого.
Частково прочинені ворота, хоча й давали додаткове прикриття, також ускладнювали завдання витягнути її з території Табернакля. Кут був неправильний. Щоб добряче схопити її, мені довелося б висунутися за ворота.
Якщо перейти на другий бік, справа пішла б легше, але, хоча й на коротеньку мить, покажеться мій силует, рухома ціль. Я вирішила ризикнути.
З клубком в горлі, так швидко і тихо, як тільки могла, я перейшла на другий від Руікі бік. Ніяке нелюдське завивання не перетворило мені кістки на вівсянку. Я зігнулася, міцно схопила її за мантію і сіпнула геть від виходу. Вона була на диво важкою, як на когось, хто втратив стільки частин тіла. Після першої спроби мені не вдалося відтягнути її від воріт. Я мовчки вилаялася і сіпнула ще раз, сильніше. Цим разом все крім голови перетнуло поріг. Останнє зусилля і вона була цілковито на площі. Я тихенько зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.
Ти повернулася, Амро, швидше, ніж я сподівався. Та ще й з супутником, а то і двома.
Та-Агот. Серце в мене тьохнуло, тоді почало скажено битися. Не думала я, що він здатен зв‘язатися зі мною так далеко від своєї в‘язниці.
-- Невеличкий візит, -- прошепотіла я і закинула Руікі собі на спину. – Я не надовго.
Змінила думку щодо моєї пропозиції?
Я перекидала непритомного мага, поки її руки не плюхнулися мені на плечі. Тоді я добряче схопила її за зап'ястки й похитуючись стала на ноги.
-- Я розглядаю можливість допомоги тобі, -- сказала я. – Не тисни на мене, не лізь мені в голову, і може нам вдасться домовитися.
Зиґзаґами я пішла через площу до Хольгрена.
Як скажеш.
-- Присягни, що більше не полізеш мені в голову, Та-Аготе. Ти знаєш, я цього терпіти не можу.
Я не стану впливати на твій розум, Амро, не буду ритися в твоїх спогадах. Це я присягаю. Але я не зможу спілкуватися з тобою, якщо не залізу тобі в голову.
-- Гадаю, цього буде достатньо.
Повертайся на площу, коли будеш готова поговорити. Я буду чекати.
-- Знаю, що будеш. Тепер забирайся.
Тиша. Я молилася, щоб Та-Агот не почав копирсатися в моїй голові. Може сестра і зрадила його, але я була готова побитися об заклад, що він не пробачить нам, якщо ми відправимо її Королю Тіней. Якщо він побачить в моїх думках мої наміри… я не знала, на що він здатен, і не мала бажання довідатися. Не за таких обставин.
Хольгрен зустрів мене за кілька метрів від краю площі. Разом ми відтягнули Руікі з зони видимості з Табернакля, і я кинула її на землю, різкіше ніж збиралася. Вини я не відчувала. Вона наразила нас на дурну, непотрібну небезпеку. Я сіла, поклала руки на коліна і зробила кілька глибоких вдихів, відпочиваючи і намагаючись хоч трохи заспокоїтися.
-- Я відчув щось, -- сказав Хольгрен. – Якусь силу, коли ти несла її.