-- Це все дуже цікаво, але ми відхилилися від теми. Чи можеш ти гарантувати, що твоє аргілле відключить Атагос?
-- Ні, цього я не можу обіцяти. Гадаю, існує поважний шанс, що воно буде успішним. Ми з Хольгреном зможемо акумулювати достатньо сили, щоб добитися бажаного ефекту. Але гарантій я не даю.
-- Тоді я хочу, щоб ви також розробили спосіб тимчасово зробити нас з Хольгреном глухими.
Руікі кивнула.
-- Розважливо. Ми це вже обміркували.
-- Думаю, я знаю, як добитися бажаного ефекту, -- сказав Хольгрен. — Шкода, що в мене немає доступу до мого пристанища.
-- Шкода, що в мене немає пляшки вина і ніжки баранчика, -- я затремтіла і міцніше закуталася в покривало. --- Якщо стане ще холодніше, то не буде потреби перейматися завтрашнім днем. Ми замерзнемо до смерті уві сні.
Я ще міцніше закуталася в покривало і вляглася на свій бік вкритої листям підлоги, підсунувшись так близько до вогню, як тільки могла. Спереду я знемагала від жару, в той час, як спина замерзала. Таке життя.
Я дивилася на полум‘я і у пів вуха слухала, як Хольгрен і Руікі розмовляли про теореми й парадигми, і час від часу видавали з себе звуки, в яких я впізнавала магічні імпульси.
По суті магія – це проста справа, прогнути реальність під свою волю, принаймні так колись давно пояснив мені Хольгрен. На практиці рідко буває так просто. Маги могли місяцями виконувати найпростіші завдання, хоча в основному тоді, коли хтось платив їм за час, а не за результати.
Навіть не усвідомивши собі, що була змучена, я заснула неспокійним сном.
Хольгрен розбудив мене перед світанком. Він підкинув хмизу в багаття, і воно палало яскравіше ніж раніше. Добре. Поки я спала, почав падати сніг. За ніч у тій частині кімнати, що була просто неба, виросла кучугура снігу. Я спостерігала, як кружляли нові сніжинки, гнані завиваючим вітром.
-- З першим промінням сонця ми віднесемо Руікі до воріт, -- прошепотів Хольгрен. – Я хотів обговорити наші плани.
Я глянула на неї. Руікі досі сиділа, опершись на стіну. Вона знаходилася в якомусь трансі, не рухалася, руки підняті до неба, долонями вгору. Вона дихала так повільно, що було майже непомітно.
-- Вона готується. Ми теж повинні.
-- Ти придумав спосіб зробити нас глухими?
-- Так, але не надовго. І якщо ти обізвешся, хоча б один звук злетить з твоїх вуст, чари розсіються. Не забувай про це. Що б там не трапилося, не кричи, поки не будеш впевнена, що це безпечно.
-- Коли йдеться про Атагос, я готова на все.
-- Ось що ми придумали, поки ти спала. На світанку, так тихенько, як тільки це можливо, ми перенесемо Руікі до воріт. Я зроблю нас глухими і на площі ми будемо триматися поза полем зору, як ти це робила вчора, коли притягнула її. Руікі відчинить ворота і покличе Атагос.
-- Ворота вже відчинені.
-- Ні, вони легенько прочинені. Руікі планує швидко привернути увагу богині. Сама побачиш. Коли Атагос поневолить її, аргілле позбавить її свідомості щонайменше на кілька секунд, будемо сподіватися, що на довше, це дозволить тобі перекинути намисто, а нам просковзнути повз неї в Табернакль.
Він відкинувся назад і потягнувся.
-- Далі, -- сказав він, позіхаючи. – Планувати немає сенсу. В тебе є якісь зміни чи покращення?
-- Атагос може не відразу відгукнутися на Руікі, що б та не планувала. Наша глухота може минути до того, як це трапиться. Я б воліла підійти до Табернакля з протилежного боку і скористатися тим, що Руікі своїм самогубством відверне її увагу. На жаль, я повинна бути поблизу і накинути намисто. – Я глянула на нього. – Але це не означає, що ти теж мусиш.
-- Куди ти, туди я. Ніяких заперечень.
-- Гаразд. Тоді, що потрібно, щоб заново кинути закляття, якщо наша глухота мине до того, як ми знешкодимо Атагос?
-- Скажу так, краще, щоб цього не трапилося.
-- Що в нас є, щоб заткнути вуха?
-- Хотів би я мати хоч трохи воску, але немає нічого, крім ганчірок. Чи болота. Дуже сумніваюся, що нам вдасться виготовити щось, що спрацює.
-- Тоді, просто будемо сподіватися на краще.
Він стиснув мені руку і посміхнувся.
-- Прорвемося.
-- Звісно. Як завжди!
Але цим разом в мене не було певності, зовсім не було.
Ми провели залишок ночі в обіймах одне одного, ділячись теплом. Руікі сиділа нерухомо, немов статуя, єдина ознака життя – її груди повільно здіймалися і опускалися. Як би вона не готувалася, я сумнівалася, що хтось справді міг приготуватися до смерті від рук і рота Атагос.
Коли почав здійматися світанок, вона нарешті поворухнулася. Опустила руки й поклала долоні на чоло, тоді торкнулася кінчиками пальців вуст і нарешті дозволила, щоб руки впали на залишки ніг.