Десь біля тридцятого удару я зауважила, що Руікі витріщила очі. На тридцять п‘ятому вона почала звиватися і верещати – в мовчазних муках. Я не чула її криків, але аж надто добре могла їх собі уявити. Я ненавиділа це. Я відчувала, як намисто сіпається в мене під пальцями. На сороковому ударі серця вона виснажилася. На п‘ятдесятому вона вже повзла через поріг Табернакля, перебираючи руками, тягнула себе по снігу. Намисто звивалося в мене на шиї, немов змія. Я була рада, що не побачу того, що трапиться далі. Я вже бачила цей страшний трюк надто багато разів. Я почала вірити, що ми можемо вижити.
Передчасно. Десь на п‘ятдесят п‘ятому ударі серця я збиралася виглянути з-за залишків воріт, коли повернувся мій слух. Мене охопив раптовий нестерпний біль. Поруч зі мною, Хольгрен впав і почав сіпатися на вкритій снігом землі, з його розтягнутих болем вуст вирвався крик. Я спробувала зібрати волю в кулак проти сили, що раптово промчала крізь моє тіло, позбавляючи мене контролю над кінцівками, але все було намарно. Я впала на землю поряд з Хольгреном і відчула, як мою свідомість випихають кудись в далекий, запилений куток. Мене перетворили у глядача в моєму власному тілі.
Наді мною взяли контроль чари Атагос. В мене не залишалося сили навіть щоб закричати. Сіпаючись немов маріонетка, моє тіло встало і почало рухатися, як колись Герцог і його люди. Позад Хольгрена я пішла в Табернакль.
Я не могла скеровувати погляд, але краєм ока чудово бачила, як понівечене тіло Руікі здувається в обіймах Атагос. Поки я чекала і молилася, коли подіє її останній удар, її аргілле, буря посилилася.
Коли Атагос відкинула шкіру Руікі геть і облизала губи, мене охопив розпач.
Атагос глянула на мене. Вона була прекрасною. Тепер її очі були такі ж, як в брата, зорі вирвані з нічного неба, а не неземна блакить, яку я пам‘ятала. Її шкіра така ж бездоганна бронза. Довге чорне волосся вільно вилося навколо голови, коливаючись в невидимих потоках енергії. А її широкий рожевий рот скривився в посмішку.
Рада тебе знову бачити, сказала вона без слів. Я отримала насолоду від нашої попередньої зустрічі. Ти приносиш такі гарні подарунки.
-- Забирайся до пекла, божевільна суко, -- спробувала я сказати, але звісно ж не змогла. Видно думки було достатньо.
Моє божевілля минає. Гадаю, це завдяки тобі. Але розум зцілюється повільніше ніж тіло, і цей процес набагато обтяжливіший. Мені потрібно більше харчів. Ці маги-недоучки набагато… смачніші.
Хольгрен був наступним. Я навіть не могла закрити очі. Після всього, що трапилося, ми все-таки загинемо в Таготі.
Атагос простягнула руки й Хольгрен, посіпуючись, зайшов у її обійми. Мені брак слів, щоб описати мої лють і розпач. Її рука змією охопила його пояс, голова схилилася…
І тоді це трапилося. Атагос витріщила очі, відштовхнула Хольгрена і почала дряпати себе в груди. Я відчула, як її хватка на дрібнесеньку крихту ослабла.
Я зібрала всю свою волю, щоб прогнати її. Повільно, докладаючи неймовірних зусиль, палець за пальцем, я почала відвойовувати контроль над тілом. Атагос впала на вкриту снігом землю, як і раніше дряпаючи себе в груди. Вона видряпала глибокі червоні борозни в тілі, які зцілювалися в мене на очах. В неї почали смикатися кінцівки і вона закричала – без жодних магічних елементів, простий крик люті й страждання.
А тоді вона цілковито завмерла.
Я увірвалася в своє тіло, як приплив заливає берег. На непевних ногах я рушила до прекрасної, страхітливої Атагос, на ходу зриваючи намисто. Воно відразу ж злізло. Я кинула його Атагос в голову.
Воно зачепилося їй за щелепу і впало на горло. Звідти два кінці звилися навколо шиї; за мить я почула легеньке клацання – застібка закрилася.
-- Його зробили для тебе, суко. Сподіваюся тобі сподобається, -- я хотіла дати їй копняка, але моя координація ще не повернулася.
-- В нас немає на це часу, -- важко видихнув Хольгрен. – Вона зараз прокинеться. Хутчіш.
На непевних ногах ми вирушили до купола Та-Агота, петляючи, немов п‘янички, крізь бурю і щораз то глибший сніг.
Хольгрен мав рацію. Не хотілося бути поблизу, коли вона прокинеться. Вона порве нас на шматки.
Цим разом, не дивлячись на бурю, шлях було знайти набагато легше. Я знала, куди йду, а з приходом зими, густа рослинність поріділа. Не встигла я зауважити двері в сам Табернакль, як в моїх вухах пролунав голос Та-Агота.
Вона прокидається, Амро, і вона невдоволена. Завзяття, змішане з дивним небажанням, переповнювали мислений голос Та-Агота.