Я потратила цілу вічність, щоб знайти меч у снігу.
Біля самих воріт десяток озброєних людей зустріли свою долю від рук і рота Атагос. Більшість з них навіть не встигли витягнути мечі. Вони висіли в них на поясі, цілковито непридатні, в кількох сантиметрах від рук, що слухалися Атагос, а не їхніх власників. Що за смерть.
Знайти меч на відносно малій площі, повинно було бути простою справою, але сніг перетворив це в нестерпне завдання, що дратувало мене.
Нарешті я наткнулася на руків‘я меча, після щонайменше пів години пошуків навпомацки в снігу, мої руки заціпеніли від холоду. Я підняла свою знахідку і насилу відділила пояс з мечем від кольчуги, до якої він був прикріплений.
Коли мені нарешті це вдалося, я незграбно притиснула меч в піхвах руками до грудей, і заховала задубілі долоні під пахвами.
Я пробиралася крізь бурю до Табернакля так швидко, як могла. Я не думала, що Атагос блукала десь поблизу, особливо після того, як вона себе повела, коли я розповіла їй про намисто, але навіщо ризикувати? Вона була хворою на всю голову.
Але якою божевільною вона не була, я була абсолютно впевнена, що її головною метою в цьому житті було якомога далі втекти від брата. Було між ними щось, чого я не розуміла, більше ніж одержимість Та-Агота своєю сестрою-дружиною, більше ніж бажання Атагос скривдити його. В мене було таке відчуття, що я дивлюся на пазл, в якому бракує невідома кількість фрагментів. Все вказувало на те, що Атагос хоче позбутися брата, проте перш ніж піти, вона наказала мені звільнити його.
От тільки вона цілковито втратила глузд і була здатна на все, що завгодно. Навіть бродити навколо Табернакля, в очікуванні, коли зможе поласувати мною.
Я з огидою похитала головою. Годі логіці ганяти за своїм хвостом, сказала я собі. Займися насушними справами.
Я розслабилася тільки коли зайшла всередину, і то не занадто. Та-Агот мене не дуже заспокоював.
В храмі панувала напружена тиша. Та-Агот лежав нерухомо, з закритими очима. Я не могла навіть припустити, про що він думав. Те, що йому відрубають голову, може й не вб‘є його, але все одно буде страшно боляче.
Щодо Хольгрена, то він сидів навприсядки в залитому кров‘ю кутку, лікті на колінах, великі пальці стискали перенісся. Не знаю, чим він там займався, але волосся в мене на потилиці намагалося вилізти зі шкіри.
-- Що ж, -- сказала я голосніше, ніж мала намір. – Ми готові?
Рубай акуратно, злодійко. Якщо зможеш, то за одним ударом. Я не дозволю тобі шинкувати мене.
-- Зроблю все, що зможу. Хольгрене, ти готовий?
-- Наскільки це можливо, -- він встав і підійшов до Та-Агота. – Шкода, що…
-- … в тебе немає доступу до твого притулку. Я знаю. В тебе немає. Тому давай рухатись далі.
Він непевно посміхнувся і глянув на Та-Агота.
-- Забудь про прут, -- сказав він божку. – Зосередься тільки на лікуванні ран, яких ми завдамо. Я хочу, щоб ти відвів стільки сили від прута, скільки зможеш.
Неможливо забути про спис, що пробиває твоє серце, магу.
-- Постарайся, -- Хольгрен відвернувся від Та-Агота і глянув на мене. – Коли відрубаєш йому голову, за моїм сигналом вдариш по пруті. Як би я його не ослабив, все одно будуть необхідні фізичні удари. І постарайся не потрапити в мене, Амро.
-- Ти завжди вмієш зіпсувати забаву.
Хольгрен перейшов на другий бік вівтаря, навпроти дверей. Я стала на рівні шиї Та-Агота, зайняла зручну позицію, зробила кілька пробних замахів. Меч був погано збалансованим, він був занадто довгим для мене, а руків‘я слизьким. Хоча, мені не потрібно було битися ним. Мені потрібно було всього лиш вдарити нерухому ціль чи дві. Я сподівалася, що обійдеться одним ударом, відтинати голову -- неприємна справа. Недаремно засуджені платили своїм катам, щоб ті добре виконали роботу.
Задоволена, наскільки це було можливо, своєю зброєю, я зробила крок вперед так, що останніх кілька сантиметрів леза зависли над шиєю Та-Агота. Він глянув на мене своїми сповненими надії очима, але промовчав. Повернув голову і дивився, як з розташованого далеко вгорі вікна кружляють сніжинки.
-- Ми готові? – прошепотіла я і глянула на Хольгрена. Він стояв на колінах, стиснувши руками прут біля грудей Та-Агота. Голова в нього була схилена. Здавалося, що він молиться.
-- Рубай коли будеш готова, -- сказав він приглушеним голосом. – Але почекай на мій сигнал, перш ніж вдариш по пруті.
-- Гаразд. – Раптово мої долоні вкрилися потом, від цього руків‘я меча стало ще більш слизьким. Я подумала, чи не витерти їх насухо, але вирішила не затягувати. Чим швидше це закінчиться, тим краще.