Тепер розповідай, що трапилося. Я розповіла, включно з повідомленням, яке Атагос попросила мене передати йому. Він завмер.
-- Потрібно поспішати, -- сказала я. – В нас не залишилося часу. Використай свої кляті чари і перенеси нас туди.
Я… не можу, відповів він і продовжив плисти до причалу.
-- Тобто як це не можеш? Ти був одержимий бажанням повернути сестру, а зараз кажеш, що не можеш. Що ти в біса плетеш?
Ми доплили до причалу. Він підняв мене з води і я полізла вгору. Він за мною.
Я не можу. Не буду. Це кінець.
-- Я полізла в черево монстра заради тебе. Я врятувала тебе від долі буквально гіршої за смерть. Ти мій боржник. Не смій мені казати, що це кінець.
Ти не розумієш. Якщо я продовжу переслідувати Атагос, то можу загинути. Ми можемо загинути, вона і я.
-- Про що ти говориш, пане “Мене-не-вбити”.
Він відвів погляд.
-- Відповідай, хай тобі чорт!
Існує спосіб. Він знищить нас обох. Я приховав його від неї. Приховав, бо вона так сильно прагнула його, а я так сильно хотів жити. Вона здогадалася, що це. Про це говориться в її повідомленні.
-- Кепська справа.
Невже ти не розумієш? Я можу померти.
Я глибоко вдихнула і придушила фрустрацію. Розмова з ним нагадувала мені розмову з розбещеною дитиною. Могутньою, смертельною розбещеною дитиною, яку я не могла перекинути через коліно і відлупцювати.
-- Слухай, -- сказала я. – Мене зовсім не обходить, які проблеми були у вас в минулому. Мене не обходить, чи хоче вона померти, і чи ти не хочеш. Справа проста: Вона пішла до Короля Тіней. Вона забрала Хольгрена. Ти боржник Хольгрена і мій боржник, нас, простих смертних, яким кожен божий день доводиться миритися з реальною можливістю померти. Якщо ти думаєш викликати в мене співчуття, бо існує невеличка ймовірність, що ти можеш загинути, то ти божевільний. – Я похитала головою і відвернулася. – Про тебе можна було багато чого сказати, Та-Аготе, тільки не те, що ти боягуз.
Ти посміла назвати мене боягузом?
-- Коли ти втікаєш від своїх страхів? Звісно, що так. Мужність назвали так не для красного слівця.
Я тобі нічого не винен.
-- Якби ти дійсно так вважав, ми б не стояли тут і не вели цю бесіду. Ти б уже накивав п‘ятами назад в Тагот.
Він стояв, схрестивши руки, й дивився на озеро. Я мовчала, даючи йому самому дійти до того, що потрібно зробити, хоча кожна клітинка мого єства кричала, щоб він, курва, поспішав.
Нарешті він опустив руки, глибоко вдихнув і сказав Що ж, давай відвідаємо Короля Тіней.
Я важко видихнула і підбила підсумки. Я промокла до нитки й замерзла. Вдруге я втратила свій найкращий і єдиний ніж, а Хольгрена я втратила вже вкотре, здається вчетверте? Скільки ще разів я могла схилити фортуну на свій бік?
Скільки буде треба, сказала я собі твердо. Буду боротися аж до смерті, а тоді ще трішки. Ми виберемося з цієї халепи. Ми знищимо Короля Тіней і звільнимо Хольгрена.
Я не звертала уваги на тоненький голосок, що докучав мені десь в голові, промовляючи:
-- А якщо Атагос вже висмоктала з нього життя?
Принаймні в мене був Та-Агот. І десь пів метра металу, що вбивав монстрів. Цього повинно вистарчити.
-- Брила Короля Тіней знаходиться сто метрів на схід від озера, -- сказала я Та-Аготу. – Ми майже впевнені, що в ній його сила. В певному сенсі, брила – це він. Коли опускаються сутінки, він за цими стінами.
Я вказала на Шедоуфол, що здіймався на фоні зірок, легенько сяючи, масивний.
Вони його не захистять. Він подивився в бік Шедоуфола, тоді глянув на мене. Під час майбутньої битви, маленька злодійко, тримайся позад мене. Я спробую захистити тебе, наскільки зможу.
-- Я сама про себе потурбуюся. Ти займися Королем Тіней. – Але, наперекір мені, його слова зворушили мене. – До роботи. Пам‘ятай, ти повинен знищити брилу, Та-Аготе. Якщо ти це зробиш, решта вирішиться само собою.
Я зроблю те, що буду мусити.
Він виконав жест. Перед нами з‘явилася щілина і з серцем в п‘ятках, я рушила за ним.
Ми вийшли в дерев‘яному доку на віддаленому березі озера. Я очікувала негайного нападу. Навколо було тихо і спокійно. Перед нами, за тонкою стіною дерев, до зірок здіймався Шедоуфол. Бліде світло зірок, опуклий місяць, що щойно зійшов і легеньке сяйво масивного Шедоуфола були єдиним освітленням.
В липких, тремтячих руках я стиснула на диво теплий прут і пішла за Та-Аготом до лінії дерев. Він рухався тихо, немов привид. Я сама теж не дуже шуміла. Може Король Тіней вичерпав всі свої війська. Може йому було наплювати прийдемо ми чи ні… або він хотів, щоб ми прийшли. Хай там що, ніякі зроджені з ночі монстри не вийшли привітати нас, коли ми пробиралися крізь вічнозелені дерева.