Дім за домом, будинок за будинком, купи каміння на камінні, все було порожнім, позбавленим найменших признаків присутності людей. Окрім самих будинків, єдиним слідом, який я знайшла в Таготі, що вказував -- тут жили люди, були черепки посуду. Стіни не оживляли ніякі фрески, у вікнах не було скла, ніяких меблів, ніяких дверей, ніяких робочих інструментів, нічого. Не було навіть дитячих іграшок. Тільки порожній будинок за порожнім будинком, і вкрита листям підлога. Тагот взагалі не був містом; це був величезний кам‘яний скелет, залишений тут богами, щоб вітер мав чим бавитися.
Я спала. Сон був свободою, уві сні минав час, і сон зберігав енергію. Так протікали місяці – сон, пошуки їжі, розвідка. В такому порядку. Поки сам сон не почав становити проблему у вигляді снів.
Спочатку вони були доволі невинними. Мені снилися всякі дурниці: день народження з коржиками з медом, корчма, в якій я колись зупинялася, де подавали гриби з ячменем у винному соусі. Мені снилася їжа: бараняча ніжка, печений заєць, якісь варені коренеплоди приправлені маслом і часничком, смажена рибка… Я бенкетувала уві сні й вмирала з голоду наяву.
Повільно мої сни перетворилися в щось інше.
Бурмотіння, бубоніння, шепіт, різкі крики і довгі мовчанки вдиралися в мої сни. Навіть посеред снів я знала, що це все народжувалося не в моїй голові чи душі. Я припадала до землі, тремтіла, не дивлячись на сильну літню спеку, прокидалася вся в холодному поту. Поки я спала, в моїй голові щось рухалося. Я відчувала його величезну силу і його страждання.
Чи був це Хольгрен, що якимось чином намагався встановити зі мною контакт? Чи це мало якесь відношення до цього місця, Табернакля, чи смертельних земель? Я не знала. Я тільки хотіла, щоб це припинилося. Після того як ці сни розпочалися, я почала відтягувати сон, наскільки могла.
Гадаю, це посприяло тому, що я трохи з‘їхала з глузду, було останньою соломинкою. Я блукала околицями міста, звісно, ніколи не наближаючись до Табернакля, і проводила розвідку. З нудьги я копирсалася в землі, знаходила в основному каміння. От тільки люди у всі часи думають однаково; вони схильні ховати свої коштовності в тих самих місцях – під відсувними каменем чи плиткою в каміні, за тонкою штукатуркою, закопаними в саду. В результаті я зібрала достатньо, щоб купити три чи чотири гарних особняків неподалік Променаду в Люсернісі. На жаль золотом чи коштовним камінням не наїсися. Не підкупиш ошаленілих від чарів монстрів. Жодними скарбами не викупитися мені з цієї пастки.
Одного дня я почала жбурляти все оте багатство в джунглі, жменю за жменею монет, самоцвітів, ювелірних виробів. Знаю, я щось кричала, але й гадки не маю, що. Може це навіть не були слова.
Коли зникла остання монета, я опустилася на бруківку і заплакала, голосно схлипуючи з розпачу. Ніхто не бачив і не чув мене, окрім отих злобних, всюдисущих очей в джунглях.
Пори року змінилися, потім ще раз, перш ніж я побачила іншу людську істоту. Дозріли певні гіркі горішки, і я була високо на дереві, несамовито трясла гілку повну горіхів, коли з джунглів за площею мені в око впав якийсь блиск. Спрацювала вироблена за роки звичка і я завмерла. Тут нагорі я почувалася відкритою, хоча знаходилася понад нормальною зоною прямої видимості. Я залишилася на дереві. Більшість мого тіла приховувало листя і гілки. Я нерухомо лежала на гілці й напруживши слух, спостерігала за стіною джунглів.
На віддалі я почула лайку на госландському діалекті. Огидне листя смертельних земель затремтіло, захиталося. Серед нього вигулькнула голова і шия мула, вуха притиснені до голови. Він стрімко вийшов і пошкандибав по вирваній бруківці площі, величезний тюк на спині, позад нього вкритий потом чоловік в кольчузі.
-- Дурнувата тварюка! – крикнув він на мула. Тоді раптово зупинився, оглянувся і вигукнув через плече. – Все! Ми на місці! Скажи Герцогу, Йорне!
Я почула приглушену відповідь, і чоловік в кольчузі лайкою погнав мула далі по площі. Позад нього почувся сміх і крики, і з‘явився загін солдатів.
Розділ 2
Загалом, зі смертельних земель вийшло близько двадцяти вояків і вдвічі більше мулів. Вони виглядали на змучених подорожжю. А ще дивовижно живих. Цей факт цікавив мене набагато менше, ніж продовольство, яке я була впевнена, несли деякі з мулів. Від самої думки про солену свинину і сухарі в мене потекла слинка. Я боялася, що вони почують через всю площу, як в мене бурчить в животі. Я проковтнула слину, притиснула вільну руку до впалого живота і завмерла.