-- Тоді ми всі здохнемо тут.
-- Ми можемо забрати талісман від Герцога.
-- Якщо він не дасть мені привід, я цього не зроблю. Я присягав на вірність.
-- Тоді ти дурень, Гнаррі.
-- Я офіцер на службі в Герцога.
-- Це одне й те ж.
-- Знайти артефакт або залишитися тут і померти з голоду. Тобі вибирати.
В цю мить ожили мої руки. Мені довелося придушити крики.
Гнаррі встав і сказав.
-- Якби ти дійсно була розумною, ти б зауважила, що у Віка в чоботі є ніж. Якби ти була хоча б наполовину така спритна, як ти собі думаєш, ти б давно вже втекла.
Я б сказала йому, що про нього думаю, якби не була зайнята тим, що прислухалася до агонії в руках. До того ж він не почув би мене. Знов здійнялася буря, і з шумом проносилася містом.
Я з зусиллям відповзла від табору Герцога і заховалася в сухому закутку, в якому тримала своє спорядження, жадібно проковтнула галету і в‘яленого крілика, і розглянула всі варіанти. Нічого хорошого. Залишитися тут і вмерти з голоду, або знов повернутися в табір Герцога і спробувати вкрасти талісман, або зробити набіг не Табернакль і спробувати вкрасти артефакт. Чорт, чорт, чорт.
Я повернулася туди, де залишила своє спорядження, витягнула з пакунка інструменти й абордажну кішку і пішла крізь штормовий вітер в протилежний від табору Герцога бік Табернакля. Вилізла на стіну і оглянула землю внизу. Там панував чорний безлад з листя, видимого тільки під час коротких спалахів блискавки.
Два варіанти. Або зіскочити вниз і пройти до одного з будинків з куполами пішки, або спробувати зачепитися кішкою за купол і залізти зверху. Мені не дуже хотілося волочитися крізь ті джунглі. Там могло бути все, що завгодно. Однак, буде важко зробити добрий кидок на цьому вітрі. Я пригадала яструба, його безвольне падіння з неба.
Зрештою, я вирішила піти верхом. Якщо не вдасться зачепитися кішкою, я завжди можу злізти вниз. І якщо пощастить, буря приховає мої рухи.
Кішка зачепилася з восьмого разу. Коли мені це вдалося, я забила в стіну невеличкий гак і закріпила мотузку, тоді почала дертися нагору до купола під кутом приблизно в двадцять градусів. Дошкульний дощ змішувався з моїм холодним потом, кожної миті я чекала на смерть.
Буря хльостала мене, шмагала мене, жалила в руки й обличчя, намагалася відірвати мене від мотузки. Блискавка била в місто навколо мене, інколи так близько, що я відчувала її запах. Чим далі я дерлася, тим стрімкішим ставав кут. Мотузка увібрала дощ як губка і почала провисати. Мої натруджені руки несамовито боліли. Це були найважчих двадцять метрів, які я здолала у своєму житті. Кожної миті я очікувала, що той таємничий крик перетворить мої кістки в пудинг і зупинить моє серце. Я добралася до південного купола, стала ногами на виступ і знесилено впала, змушуючи себе знов дихати нормально.
Я була на місці. Що далі?
Перше, що я зауважила – купол був не просто позолоченим. Він був золотим. Суцільна золота обшивка, хтозна якої товщини. Вона виглядала так, немов була вилита з одного шматка, а це було неможливим. В одному цьому куполі було достатньо золота, щоб відразу купити пів Люсерніса. Я не змогла стримати сміх. Якщо я придумаю, як перевезти це все, то буду найбагатшою жінкою в світі.
Наступним, що я зауважила, було щось схоже на вентиляційні отвори на самій верхівці, у вигляді клинів, розташовані рівномірно навколо центрального шпиля. Я підлізла трохи вгору і побачила, що це дійсно вікна, а принаймні були колись. Скло в них давно було розбите. Тільки по краях вціліло кілька нерівних осколків. Осколки були якимись дивними. Я витягнула один і придивилася. Він був темно-синім. Мабуть, в свій час, до того, як вікна побилися, всередині було красиво. Що більш важливо, я могла залізти всередину, якщо придумаю як спуститися.
Вікна були настільки широкі, що я могла прослизнути всередину, але якщо зістрибнути, можна було поламати кістки. Я кинула погляд на свою мотузку. Вона не допоможе, намертво прив‘язана до зовнішньої стіни. Звідси мені її не відчепити, а запасної я з собою не взяла. Внутрішній нахил купола був надто стрімким, щоб намагатися пролізти без допомоги. Я зітхнула, вилаяла себе, і поклала руку на тонкий шпиль.
В цю мить в шпиль вдарила блискавка, від її неприборканої сили моє тіло забилося в конвульсіях. В той самий час з глибин купола піднявся крик, бульбашка нестерпного болю, що була більше ніж тільки звуком. Вона обкутала мене і перетворила мій власний біль у невеличкий куток агонії, що обволокла весь світ, і відключила мене.
Десь далеко, дуже далеко, дзижчання крил бабки збільшене в тисячу разів. Гул і скрегіт металу, який без кінця-краю викручують. Мені здавалося, я чула Хольгрена, який наказував мені прокинутися.