-- Як ти це робиш? Я знаю – ти могутній, але…
Це моє місто. Земля і каміння з землі мають колір крові, яку я пролив, щоб створити його і захистити. Воно моє. Навіть час не може знищити його, якщо я цього не захочу.
-- Але в ньому все одно немає життя. Міста існують для того, щоб в них жили. Твої люди вже давно перетворилися в пил.
Він посміхнувся. Для тих, хто втік від катаклізму, я не можу зробити нічого. Для тих, чиє життя забрала Атагос, я не можу зробити нічого. Всіх інших я гойдаю на долоні. Моя кров – це вічне життя. Все, що земля забрала в своє лоно, я можу повернути до світла. Твій ніж, будь ласка.
Я передала йому ніж і він, навіть не здригнувшись, загнав його собі в долоню. Краплини крові, що виступили, він змахнув з вежі.
Прокидайтеся, соньки, бурмотів він, походжаючи по вершині вежі й струшуючи кров у всіх напрямках. Смерть – це тільки сон.
І вони прийшли. Потужний гул заповнив повітря і тисячолітні трупи заново склалися з дрібних шматочків матерії, несподівано з‘являючись, один за одним, на газонах, вулицях, в дверях. Вони стояли і потягувалися, як соньки, що прокидалися після тисячолітнього сну. Це були потужні чари.
Тут вони втратили своє життя. Навіть після сотень років якісь дрібні частинки їхніх фізичних тіл залишалися в цьому місці. Здавалося, для Та-Агота цього було достатньо.
-- Гадаю, ніщо не можна цілковито знищити, -- сказав Хольгрен.
Давайте, прокидайтеся. Я закликаю вас, мій народе, мої діти. Час не завада, матерія не перешкода. Ходіть. Один за одним вони прокидалися від смерті, сотні чоловіків, жінок, дітей – ціла раса людей з бронзовою шкірою, нога якої тисячу років не ступала в цьому світі. Здорові й красиві, кожен з них, вони зачаровано і в захваті дивилися на свого імператора і бога. Вони не видали жодного звуку. А Та-Агот дивився на них, як мені здавалося, з виразом батьківської любові.
Мої діти, сказав він. Мій народ. Я вічний, вони вічні, мешканці цього вічного міста.
Це все було чудово, але мало небагато спільного зі згубою, що нависла над рештою світу. З мене було досить чудес. Я хотіла зірвати плани Короля Тіней, врятувати Хольгрена від долі гіршої за смерть і повернутися додому.
-- Може віддаси мені мій ніж? – запитала я.
Ми вирішили вирушити в дорогу, коли сонце на заході торкнеться краю долини. Та-Агот закликав своїх воїнів долучитися до нас, а решта повернулася до буденного життя так, наче нічого не трапилося. Це само по собі було дивним, але по-справжньому в жителях Тагота мене дратувало те, що жоден з них не розмовляв. Жодного слова, зітхання, сміху чи мугикання. Навіть діти. Вони блукали своїм відродженим містом з задоволеними посмішками на обличчях, як якісь недоумки чи сновиди.
Тагот не належав до тих міст, в якому мені хотілося затриматися на довше, не дивлячись на те, зникли смертельні землі чи ні.
Що Хольгрен думав про нашу ситуацію, він тримав при собі. Він говорив не більше ніж жителі Тагота. Коли я запитала його в чому справа, він знизав плечима і легенько стиснув своєю обпеченою рукою мою. Ми сиділи на відлюдді, біля зовнішньої стіни Табернакля.
-- Все залежить від того, що зараз трапиться, -- сказав він. – Мені тривожно, це все.
-- Спокійно. Ми пережили все інше. І це теж переживемо.
Він посміхнувся і кивнув, тоді вказав на площу, де навколо Та-Агота збиралися воїни. Вони носили древні бронзові нагрудники і шоломи, і жодної охорони нижче пояса, за винятком світлих льняних набедреників і сандалів. Вони мали величезні бронзові щити і довгі списи з бронзовими наконечниками. Вони виглядали, як воїни з легенд. Я не знала, чи буде з них якась користь під час битви, але виглядати при цьому вони будуть круто.
Сам Та-Агот натягнув обладунки, що нагадували мені мерехтливе тіло бабки. Його довгі, важкі коси вільно спадали на спину. В нього не було щита чи зброї. Гадаю, вони йому були непотрібні. Я підозрювала, що броня, яку він носив, була швидше церемоніальною, адже він був безсмертним. Коли він так стояв серед своїх військ, моє серце знов охопило відчуття благоговійного страху, яке я відразу придушила. Та-Агот повернувся і пішов головною вулицею міста. Солдати, двома колонами, підлаштувалися під його крок.
-- Думаю, нам пора, -- сказав Хольгрен.