Не минуло й хвилини.
Вітаємо вдома, Амро, обізвався голос в моїй голові, який я в той час прийняла за власний.
Я ігнорувала його і сказала Кілю:
--Ходімо. – Навіть для мене мій голос пролунав безбарвно і різко.
-- К-куди? – він стояв, втупившись в трупи.
-- Нам потрібно побачитися з Каргою, забув? – Я підійшла і схопила його за добру руку. Він вирвався.
-- Після цього? – Його обличчя було уособленням недовіри.
Я примружила на нього око.
-- А що нам робити, хлопче? Піти запалити їм свічки в храмі померлих? – Але я знала, як він почувається. Коли я побачила, як Хольгрен, просто клацнувши пальцями, перетворив Боша в кривавий туман, в мене була така ж реакція, хоча тоді я й не сказала цього вголос. Раптове, жорстоке насилля повинно приголомшувати. Людина зі здоровою головою не повинна просто знизати плечима, коли на її очах двоє чоловіків перетворюються в трупів за менше часу, ніж потрібно, щоб зашнурувати черевика. Але якщо чесно, що з цим можна було вдіяти після інциденту? Все що могло, вже відбулося.
-- Ну, -- поквапила я. – Що нам далі робити, Кілю? Піти на Пояс, знайти лавочку на цвинтарі Джабі й розмірковувати про крихкість життя?
-- Не знаю, -- відповів він. – Я не знаю, що нам робити далі.
-- А я знаю. В нас незакінчена справа. І ми її закінчимо.
-- Без образ. Справді, без образ. Але твої справи – це не мої справи. І я не хочу, щоб вони стали моїми.
Я недовірливо глянула на нього.
-- Я щойно прикінчила двох членів твоєї бригади…
-- Моєї колишньої бригади.
-- Вони були іншої думки, але вже хай там. Я веду до того, що твої справи тепер стали моїми справами. А це означає, що мої теж стали твоїми.
-- Гм, я не бачу логіки…
-- У мене є ножі, Кілю, і в мене є воля і вміння вжити їх. Якщо я кажу, що мої справи – це твої справи, то це, присягаю на клятого Керфа, так і є. Тепер ти бачиш логіку?
Він кивнув. У нього було далеко не щасливе обличчя.
-- Ось для тебе ще трохи логіки: якщо ти думаєш, що це бачили тільки ми з тобою і горобці, то ти живеш у світі ілюзій. Хтось в одній з цих сраних халуп бачив, що трапилося і побіжить до боса твоєї “колишньої” бригади, й розповість все за винагороду, яку обов‘язково отримає. Гадаю, бос твоєї бригади довідається про все рано чи пізно. А це означає, що ми обидвоє вступили у війну з… як там його, Мок М‘єном?
Він кивнув.
-- Тож, ти волієш вступити у війну з поламаною рукою і без друзів, чи зі мною?
Він поміркував над моїми словами, але не довго.
-- З тобою, -- сказав.
-- Добре. Давай вшиваємось від цього холодного м‘яса. Карга не стає молодшою.
Я вирушила в дорогу, і він, як я й сподівалася, через кілька секунд пішов за мною.
По дорозі він продовжував кидати на мене приховані погляди, коли думав, що я не дивлюся. Але мій периферичний зір у клятому порядку. Нарешті мене це дістало і я запитала:
-- Що?
-- Без образ, але ти не справляєш такого сильного враження. Не те що Миша.
-- Миша?
-- Здоровань, якого ти, гм…
-- Якого я прикінчила.
-- Ага.
-- До чого ти хилиш?
-- Як ти стала такою жорстокою?
-- Такою жорстокою мене зробили Непереливки.
-- Я зростав у Непереливках. І я не схожий на тебе.
Я могла розповісти йому, що Непереливки, що весь Белларіус п‘ятнадцять років тому, був пеклом на землі для таких як я. Я могла пояснити йому про оніміння, яке просочується в тебе, коли кожна мить – це боротьба не на життя, а на смерть, і як я відчувала холод, що прокрадався мені в душу з кожним подихом Белларіанським повітрям.
Я могла пояснити йому, що за межами Непереливкок я була злодійкою, що майже зав‘язала, а не холоднокровною вбивцею. Могла розповісти йому, що швидше за все мене тижнями будуть мучити кошмари про те, що я зробила, що шкребіння ножа по кістці Миші було таким самим як, коли я пирнула батька і ніж зачепив ребро.
Він би цього не зрозумів. І добре.
-- Маєш рацію, малий, -- сказала я. – Ти не такий як я. Ти повинен бути вдячний за це.
Він продовжував дивитися на мене тим поглядом, який говорив, що в нього були ще запитання.
-- Що? – запитала я роздратовано.
-- Це Непереливки зробили тебе такою швидкою?