-- Га?
-- Я ніколи не бачив нікого, хто б рухався так швидко. Нікого. Ніколи.
-- Про що ти патякаєш? Я просто швидка. Це компенсує те, що я невеличка, трохи.
Він дивився на мене так, наче я собі жартувала з нього.
-- Ніхто не може бути таким швидким.
-- Ти ще Червоної Руки не бачив.
-- Короля асасинів. Хочеш сказати ти бачила?
-- Правду кажучи, довелося. – Я не згадала той факт, що Червона Рука переміг мене в дуелі на ножах так легко, що йому було нудно, що він насправді познущався з мене.
-- Ясно, ти просто підйобуєш мене.
-- Язик, Кілю. Слідкуй за язиком.
Коли ми йшли геть від двох трупів на вулиці, всі горобці раптово здійнялися у бурі дрібних крилець і полетіли обшарпаною хмарою в бік Пояса.
Розділ 5
По дорозі я могла розпитати малого про лист і нібито Ансена, який наказав передати його мені, але була не в настрої на розмови. Я була досі приголомшена наслідками бойні, яку щойно вчинила. Гадала, ще буде час. Він був розумним і триматиметься поряд зі мною, поки Мок М‘єн прагне його голову. А якщо на нього нападе раптовий приступ. тупості й він зникне, що ж. Хтось відправив мені листа. Можуть відправити ще один.
У Непереливках немає пляжів. В основному болота і стрімкі скелі аж до самої води. За винятком Краху.
В рідкісних випадках, коли шторм дує не в тому напрямку, рибацькі човни, а інколи навіть кораблі, неминуче налітають і розбиваються на купі скель, які називають Крахом. Де на них відразу налітають всі кому не лінь. Але невеличкий скелястий мис назвали Крахом не тому, або принаймні, не тільки тому.
Крах – це місце, де врешті-решт опиняються всі божевільні, прокажені, та як подейкують, вороги Карги, там вони сплять просто неба і ледве животіють, ловлячи все, що можна зловити, на нерівній смужці між землею і морем. Я так думаю, в основному молюсків і крабів. Якось ніколи не було нагоди з‘ясувати.
На самому кінчику Краху знаходиться щось, що дуже, дуже відрізняється. Це галера, п'ятдесятивесельна пентеконтера, не схожа на жодне судно, що борознить води Драконового моря в наш час. А ймовірно, і з часів Катаклізму. В усякому разі, вона древня.
І повністю з каменю.
Корпус, за винятком величезної діри, що пропускає море? Кам‘яний. Весла, ті, що не обламані? Теж кам‘яні. Веслярі, або давайте скажемо чесно, галерні невільники -- деякі мертві на своїх лавочках, інші вічно гребуть з відкритими ротами у мовчазній гримасі напруги або болю -- також кам‘яні, хоча їх важко розгледіти, бо вони в основному під водою.
Ось звідки Крах отримав свою назву.
Я й гадки не маю, що трапилося. Але цей корабель не скульптура. І навіть після хтозна скількох сотень років з того часу, як невідома загибель спіткала його, від нього досі смердить магією. Якимось чином, навіть важко уявити собі, як давно тому, галера налетіла на скелі, й відразу стала їхньою частиною.
Тут, в наметі керманича на приреченому кам‘яному кораблі, де під нею, в неогородженій ямі веслярів, хлюпала морська вода, з божевільними й прокаженими під дверима, жила Карга.
Мало хто відвідував її.
Ні божевільні, ні прокажені не завдали нам жодного клопоту. Здавалося, вони не хотіли мати з нами нічого спільного і розбіглися, як тільки ми з‘явилися, дехто дивився на нас вовком, більшість просто заховалися за купами каміння, в очікуванні, поки ми пройдемо. Їхній табір був жалюгідним. Одне вогнище, кілька напівзігнилих, брудних покривал, купа шкарлупи молюсків, ще одна купа кісток і пір‘я чайок. І сморід. Ми швиденько пройшли повз нього, і не дивлячись на складний шлях серед каміння і те, що Кілові було важко дертися вгору, за кілька хвилин були біля галери. Тоді залишився тільки коротенький спуск на вузький край кам‘яної палуби. Через яму з веслярами була перекинута дошка, звісно ж, її встановили недавно, яка вела на підняту платформу і до намету керманича. Дверний отвір був прикритий важким, напівзігнилим брезентом, що ледь похитувався на легкому вітерці.
Всі знали, де живе Карга, проте ніхто туди не ходив, якщо тільки вони не були у відчаї.
Не скажу, що я була у відчаї, але я хотіла знайти Тейнера якомога швидше, і якомога швидше вшитися до біса з Белларіуса. Карга багато чого знала, а те, чого не знала, могла швидко довідатися, хоча й ніколи не сходила з човна. Питання тільки в тому, що вона за це попросить? Коли я зростала, жахливих чуток було хоч відбавляй. Чи вони базувалися на чомусь, хоча б віддалено схожому на правду?
-- Існує тільки один спосіб довідатися, -- промовила я.
-- Довідатися про що? – запитав Кіль. Я й забула, що він тут.
-- Нічого. Ходімо.
-- Краще я залишуся тут. – Здавалося, він от-от надзюрить у штани.