Я знизала плечима.
-- Як хочеш, -- відповіла я і пішла по дошці до парусини, що слугувала Карзі за двері.
-- Заходь, Амро Тетіс, -- сказав низький, мелодійний голос ще до того, як я обізвалася.
Тож я зайшла.
#
В невеличкому приміщенні стояв неприємний запах. Не сморід, а немов у кімнаті дуже старої людини, несвідомої про свій власний запах. Крізь завішені двері заходило трохи світла, ще трохи крізь отвір, через який величезне кам‘яне кермо опускалося у море. В кімнаті не було нічого, тільки Карга і крісло, в якому вона сиділа.
Вона сиділа на дерев‘яному кріслі з плетеною спинкою. Її волосся було сивим і прямим, воно спадало до самої підлоги. На ній була старомодна лляна сукня, пожовкла від часу, але чиста. Вона тримала руки на колінах. На кожному пальці було по перстню, нігті були дуже довгими, проте добре доглянутими.
Обличчя в неї було зморщене і бліде, її очі – молочні кулі, що легенько мерехтіли у сутінках.
-- Пробач, що мені нікуди тебе посадити, Дома Тетіс, -- сказала вона, і мене вразив її голос. Він був зовсім не старим чи слабим. Вона могла б бути співачкою.
-- Та нічого. Я не надовго. Що означає “дома”, якщо можна запитати?
-- Просто древня форма звертання. За значенням схоже на “пані”.
-- Ясно. Називай мене просто Амра.
-- Гаразд. А ти можеш називати мене Літа.
-- Так і зроблю.
Я прочистила горло.
-- Так, -- сказала вона. -- Я знаю, ти не належиш до терплячих, Амро. Давай відразу до справи.
-- Якщо ти не проти.
-- Я не проти, -- відповіла вона. – Ти хочеш знати, де зараз твій друг Тейнер.
-- Я під враженням, Літо. Я повинна це признати. Звідки ти знаєш моє ім‘я, чи що я хочу?
-- Я багато, багато чого знаю, -- сказала вона з легенькою посмішкою.
-- Ти кривава відьма?
Вона засміялася.
-- Ні, що ти, ні. Я від них набагато потужніша.
Я ледь стрималася, щоб не запитати, ким саме вона була, але тоді зрозуміла, що, мабуть, мені краще не знати. Порожня цікавість рідко коли приносить щось, крім клопотів, а їх в мене було достатньо.
-- Гаразд, -- замість цього сказала я. – Ти знаєш, чого я хочу. А що ти хочеш взамін?
Вона зітхнула, її руки сіпнулися на колінах.
-- Мені потрібні твої спогади, -- промовила вона.
Я закліпала очима.
-- О, не назавжди. Просто поділися ними зі мною. Це тобі в жодному разі не зашкодить, і ти нічого не забудеш. Ти просто, так би мовити, передаси мені копію.
Я знов закліпала.
-- Навіть не напружуючись, я можу назвати пів десятка різних причин, чому це погана ідея.
Мій фах, хоча на цю мить я й відійшла від справ, вимагав секретності. Людям не подобається, коли ти крадеш у них дуже цінні речі, й вони схильні піти на все, щоб знайти свої цяцьки. Якщо моє ім’я колись поєднають з деякими крадіжками, всі, кого я знала і про кого хоча б трохи піклувалася, ризикували опинитися в руках дуже поганих, дуже впливових людей. Дарувнер, Хольгрен, можливо, десяток інших.
Не кажучи вже про те, що тільки тому, що вона сказала, я не втрачу свої спогади, не означало, що я дійсно їх не втрачу. Я маю на увазі, звідки я буду знати? Як я можу бути в цьому впевнена?
-- Боюся, це не варіант.
-- От, шкода.
-- Я можу заплатити тобі більш традиційним способом. Знаєш, в наш час доволі популярні гроші.
-- Амро, я схожа на таку, що потребує грошей?
-- Тобі б не зашкодило зручніше крісло.
Вона посміхнулася.
-- Ти мені не довіряєш.
-- Я тебе зовсім не знаю. І зазвичай, я не довіряю навіть сама собі. Без образ, Літо, але я не дозволю тобі ритися в моїх спогадах. Певного разу це зробив один божок. Ніколи знову.
Вона нахилилася вперед, несподівано зацікавлена.
-- Можна запитати, який божок?
-- Запитання за запитання? – відповіла я і вона знову посміхнулася. Я зауважила, що в її посмішках не було емоцій, це було не більше ніж сіпання обличчя.
-- Відповіді на деякі запитання варті більше ніж на інші.
-- Ти знаєш моє запитання. Яку платню ти візьмеш, окрім спогадів?
-- Боюся, що ніяку.
-- Тобі нічого не потрібно? Справді?
Вона зітхнула.
-- Нічого, що ти можеш купити, випросити, позичити чи вкрасти, Амро Тетіс.
-- Впевнена? Ти знаєш моє ім’я. Знаєш, мені не до порожніх люб’язностей. Ти повинна також знати, якщо існує щось, чого ти прагнеш, є доволі непоганий шанс, що я тобі це здобуду, якщо це щось має фізичну форму і його можна перенести.
Вона засміялася, але в її сміху вчувалася гіркота. Я знала, що сміялася вона не з мене.
-- Скажи мені, -- промовила я.
-- Існує щось, чого я прагну. І воно таки має фізичну форму. А от чи можна його носити, дуже сумніваюся.