-- Просто скажи мені, -- повторила я, притулившись до стіни.
-- Це камінь, яскраво-білий, подовгуватий, з викарбуваними таємними символами, і вкритий могутніми чарами; висотою він у пів людини, шириною в три…
Прийшла моя черга сміятися.
-- Ти хочеш Камінь Засновника.
-- Так, саме його.
-- Синдику це не сподобається. На ньому знаходиться його зручне крісло. – У Великій Палаті в Ріаілі, палаці Синдика. В тронній кімнаті.
-- Тим не менш. Це все, чого я прагну, Амро Тетіс, і окрім спогадів тільки це я візьму як платню за інформацію, яку ти шукаєш.
-- Хочеш правити Белларіусом?
-- Ні. Я хочу тільки камінь.
-- Чому?
-- Бо він мій, його забрали в мене, коли це місто могло похвалитися тільки чотирма мазанками, а в гавані не було нічого більшого за човни з мідної кори, в яких плавали дикуни, мисливці за головами.
-- Відчуваю, тут якась цікава історія.
-- Звісно, що ти відчуваєш. – Але більше вона нічого не сказала, а я не наполягала.
Після короткої мовчанки я відірвалася від стіни й сказала:
-- Що ж, якщо під час однієї зі своїх прогулянок, я випадково наткнуся на Камінь Засновника, то обов‘язково покладу в кишеню і принесу тобі.
-- Так, принеси, якщо тобі не важко. І Амро, тобі слід знати, коли душі вбитих порозмовляють з тобою, щоб надати тобі допомогу, я потребуватиму твоїх спогадів і Камінь.
Я насупилася. Погані мої справи, якщо я дожилася до того, що мене майже не дивували загадкові твердження таємничих і впливових людей.
-- Не знаю, про що ти балакаєш.
Вона кивнула.
-- Поки що. Гарного тобі дня, Дома Тетіс.
-- Була рада знайомству, мабуть. Гарного дня.
Я відхилила брезент і вийшла у яскраве, ранкове світло. Доведеться докласти зусиль, щоб знайти Тейнера. Недарма найкоротші шляхи, як правило, неходжені стежки.
Я застала хлопця там де й залишила, він присів на скелі над галерою і кидав камінці у неспокійне море. Він побачив мене і припідняв здорову руку.
-- Розум ще при тобі? – запитав він. Здається, він жартував тільки наполовину.
-- Принаймні той, з яким я заходила, -- відповіла я, перейшла по дошці й приєдналася до нього. Ми вирушили назад в напрямку Непереливкок.
-- Отримала, за чим прийшла?
-- Ні.
-- А за чим ти взагалі приходила?
-- Я когось шукаю. Карга була найкоротшим шляхом знайти його. Тепер мені доведеться прикласти вухо до землі й постукати в певні двері.
-- Сподіваюся, не одночасно.
Я засміялася. Малий починав мені подобатися.
Коли ми підійшли до табору божевільних, на нас хтось чекав.
Розділ 6
Він сидів навпочіпки біля убогого вогню, грів руки. Постійні мешканці цілковито зникли. Одягнений в барвистий плащ, він мав на собі сюртук і легінси, що вже принаймні десять років, як вийшли з моди, з поголеною головою, блискуча макітра вкрита татуюваннями. В нього було подовгувате обличчя, темні очі, бліда шкіра. Магія спливала з нього холодною, невидимою рікою, волосся в мене на потилиці стало диба.
Я вже зустрічала когось зі схожими татуюваннями. Короля-Чарівника. Не дивлячись на всю його допомогу, він не був хорошою людиною. Я відразу насторожилася. Одна рука сковзнула до руків‘я ножа. Другою я зупинила рух Кіля вперед.
Маг встав і легенько вклонився. Він був високим.
-- Вітаю, Амро Тетіс.
-- Цього ранку вже двоє людей мають наді мною перевагу, -- сказала я, напружено, але ввічливо.
--Твоя репутація випереджає тебе, -- відповів він, ігноруючи моє ввічливе запитання про його ім‘я.
-- І що це за репутація?
-- Злодійка-професіоналка. Та, якої торкнувся Бог. Та, яка знищила Клинок.
-- Наплів цілу купу, -- відповіла я. – Давай почнемо з кінця.
-- Як скажеш.
-- За своє життя я зламала багато ножів. Зажди недолюблювала столові прибори.
-- Ти зламала Клинок викуваний богинею, настільки потужний, що міг розколоти світ надвоє. Я дуже хочу знати, як тобі вдався такий подвиг.
-- Я висловила йому своє невдоволення за допомогою брудної лайки.
-- Дуже смішно.
-- Така правда.
Він помахав рукою з довгими пальцями.
-- Так ми до нічого не дійдемо.
-- З усією повагою, Магу, але я навіть не знаю, як тебе звати. Я не очікую квітів і гарної вечері, але якщо ти хочеш чогось від мене, то підходиш надто безцеремонно.
Він посміхнувся такою нещирою посмішкою, яку я тільки бачила і вклонився ще раз.
-- Перепрошую. Довший час мені було не до ввічливих люб’язностей. Мене звати Фаллон Сірий Зуб. І я дійсно маг.
-- І звідки ти знаєш моє ім‘я, Майстре Сірий Зуб? Чи де знайти мене?
-- Я чекав на тебе. Це було неминуче. Вчора я відчув, як ти зійшла на пристань. І інші теж.