-- Здається, тебе стурбували мої вісті, -- промовив Сірий Зуб.
-- Це тому, що я сповна розуму. Чого тобі треба від мене, Магу?
-- Я вже сказав тобі. І не раз. Я хочу знати, як ти знищила Клинок, Що Ненависть Шепоче.
-- Це тобі не допоможе.
-- Звідки тобі знати, що мені допоможе?
-- Ти – маг. Майже кожен маг, якого я зустрічала, жадав влади, як п‘яничка жадає пляшки. Якщо тільки кожен грам твоєї волі не сповнений рішучості знищити цей Ніж, він поневолить тебе, перекрутить і зробить своїм знаряддям. – Я зробила крок вперед. – Послухай мене, Майстре Сірий Зуб. Якщо він хоча б трохи схожий на Клинок, з яким я мала справу, то ти не зможеш домовитися з ним, поторгуватися з ним чи погрожувати йому. Якщо спробуєш, він схопить тебе. Ти можеш тільки боротися, поки один з вас не буде знищений.
-- І як саме ти зробила це з Клинком, що Ненависть Шепоче? – Відповів він, ігноруючи все, що я сказала, крім останніх слів. Я зітхнула. Давати добрі поради – загалом невдячна справа, навіть з раціональними людьми. Спробуйте інколи зробити це з магом.
-- Я знищила Клинок, що Ненависть Шепоче використавши його силу проти нього, -- сказала я йому. – Він запропонував знищити все, що я ненавиджу. Я ненавиділа його всіма фібрами своєї душі, випустила цю ненависть на нього і він розсипався в мене в руці. Присягаю.
Кілька секунд його холодні, уважні очі вдивлялися в мої. Тоді він кивнув.
-- Дякую, Пані Тетіс. Гарного тобі дня.
Він повернувся і зробив кілька кроків у напрямку Непереливкок, а тоді просто зник.
Якусь мить я стояла, вдивляючись в порожнє місце, де він щойно був. Одного разу я вже бачила такий фокус. Виявляється, це була не магія. Це була, якщо вірити зараз мертвому хлопцю, філософія. Майстер Сірий Зуб був не просто магом. Він був одним із славетних Філософів, яких всі ненавиділи. Групи джентльменів, які тисячу років тому спричинили Катаклізм.
-- Гм, Амро?
-- Так, Кілю?
-- Твоє життя завжди таке?
-- Моє життя завжди яке?
Він махнув здоровою рукою в напрямку, де зник Сірий Зуб.
-- Гм. Таке. Могутні й таємничі люди з’являються і зникають, розмовляють з тобою, немов з бочкою з порохом, що стоїть біля багаття.
-- Не мели дурниць, -- сказала я. – З бочками ніхто не розмовляє. Це було б божевіллям.
-- Ха. Ха-ха.
-- Пішли. Ходімо поснідаємо. Твоє почуття гумору покращиться, коли ти кинеш щось на зуб.
Розділ 7
Присягаю на всіх мертвих богів, що я не збиралася їсти в забігайлівці в Непереливках, чи навіть в районі пристані, якщо могла цього уникнути. А я могла. Тож ми краєм обійшли самі Непереливки і десь за пів години наблизилися до Південних Воріт. Вартовий тільки глянув на нас і відразу простягнув руку. Долонею вгору. Я кинула йому срібну марку і він повернувся до того, що в нього виходило найкраще, бити байдики. Вочевидь, він навіть не завдавав собі клопоту, щоб прогнати дітей, які малювали графіті на стіні. Метрів за десять від поста охорони я побачила два пеніси, пару неймовірно великих цицьок, пропозицію, щоб Синдик зробив дещо анатомічно неможливе, і Хардишську руну “пастка”.
Побачивши останню, я завагалася. Після досвіду з макітрою Борольда, я була крайнє обережною, коли йшлося про Хардишські руни. Найближче, що в злодіїв було схожого на власну мову, вони були звичними в багатьох містах на Драконовому морі. Але публічно, як графіті? Ні. Я ніколи не бачила, щоб їх так використовували. Як на мене, це було повідомлення, або попередження. Але кому? І про що саме?
Вартовий дивився на мене косо, здавалося, він от-от зацікавиться, чому я забарилася після того, як заплатила йому. Я була не в настрої розмовляти з Чорним Рукавом, ледар він чи ні, тож я рушила вперед, на кілька кроків позад Кіля.
Це була якась невидима лінія. Я перетнула її коли пройшла крізь ворота. Я відчула повторне раптове запаморочення і на якусь мить в мене перехопило подих, як тоді, коли я зійшла з Насолоди. Цим разом його супроводжував майже невловимий ментальний тиск; миттєве відчуття, що я в пастці сповило мій мозок павутиною з мільйона тонких, липких ниточок.
Те, від чого я відмахнулася на пристані, як від хворобливої реакції на повернення на тверду землю після довгих днів на морі, було, тепер я в цьому була певна, рефлексом на дуже погані чари спрямовані безпосередньо на мене. Я схопила хлопця за руку – як виявилося, зламану, бо вона була ближче до мене – і побігла. Він закричав з болю.
-- Рухайся! – вигукнула я.
Цим разом це був не вогонь.