Але коли я відчинила двері, перед мною стояла не компанія п‘яних від вина менестрелів. Це був моряк, судячи по його пошарпаному бушлату і поношених парусинових штанях – з торговельного судна. Під пахвою він тримав дерев‘яну коробку.
-- То Ви Амра Тетіс? – запитав він з виразним Белларіанським акцентом.
-- Чого тобі?
-- Ось, приніс Вам, -- він простягнув мені коробку. – Якщо Ви Амра Тетіс.
-- Що це? Хто тобі це дав?
-- Як то, що це? Це коробка, хіба ні? І я не знаю, як звуть високого чувака, що дав мені її. Він сказав тільки віддати коробку Амрі Тетіс, що живе біля Драконових воріт. Та все одно, знайти Вас було не просто.
-- Як він виглядав?
-- Бог його зна, прошу пані. Він був закутаний в чорний як ніч плащ, а я може краплину перебрав.
-- І ти прибув з Белларіуса?
-- Я обійшов усе Драконове море, прошу пані, вже повірте, але саме в Белларіусі мені дали коробку, щоб передати Вам. То будете брати? – він глянув через плече на освітлений ліхтарями, галасливий натовп, що похитуючись блукав туди-сюди по Променаду, йому аж кортіло провести свою відпустку на вулиці, а не під моїми дверима. Я його розуміла. Вино і пиво текли рікою, а гуляки, як чоловіки, так і жінки, зовсім втратили сором і здоровий глузд. Багато хто також втратив важливі частини свого одягу, хоча всі, кого я бачила, мали на собі якусь маску.
-- Гаразд, -- сказала я, швидше до себе, ніж до нього. Я не народилася від природи підозріливою, але доволі рано набула цієї риси. Я обережно взяла коробку, здивована її вагою, і поклала на вкритий пилюкою стіл у вестибюлі. Коли я повернулася, щоб зачинити двері, моряк досі стояв там з простягнутою рукою. Я витягнула з кишені срібну марку і поклала на його брудну долоню. Здавалося, він хотів попросити ще, але я зачинила двері в нього перед носом. Може, якби він не сіпав так енергійно дзвінок.
Я не поспішала відкривати коробку, перевірила, чи немає якихось неприємних несподіванок. На перший погляд, не було нічого дивного. Просто добре зроблена коробка, квадратна, десь сорок сантиметрів на сорок. Єдиний по-справжньому безпечний спосіб відкрити її, це щоб хтось інший зробив це, поки я перебуватиму в другій кімнаті, але що тут скажеш? Список людей, яких я могла використати таким чином, неймовірно скоротився. Зрештою, я знизала плечима, і затамувавши подих, ножем підважила кришку. Затамувати подих виявилося хорошою ідеєю.
Перше, що я побачила, була петля каштанового волосся, заплетеного в косичку і зав’язаного так, немов воно мало слугувати за ручку. Те, від чого вона була ручкою, знаходилося в клоччі сірого волокна, мотлоху, який залишається, якщо пошматувати корабельні канати, що віджили свій вік. На якусь мить я задумалася, чи не закрити кришку назад і жити в незнанні, але навіть, коли я це думала, то засунула три пальці в петлю і потягнула.
Кімнату заполонив сморід напіврозкладеної плоті Борольда. Записки не було, тільки макітра Борольда, відкриті очі стали желатиновими, а одутле, дещо схоже на свиняче, обличчя обвисло і набрало зелено-сірого кольору. Не дивлячись на розклад і купу років, я впізнала його майже відразу.
Я відчула легеньку нудоту. Я не з гидливих. Бачила і робила неприємні речі, але ви отримайте послану вам напіврозкладену голову, а я на вас подивлюся.
Після того, як я опанувала свій шлунок, то докладніше оглянула моторошну посилку. Сама рана була надзвичай чистою, так наче голову Борольду відрізали одним ударом. Хоча це й можливо, зробити це не так просто. На жаль в мене був особистий досвід з обезголовленням – але це зовсім інша історія. Така рана свідчила або про досвідченого ката, або про неймовірно гостре лезо. Може і те і інше.
На чолі в нього було тавро. Схоже, його зробили, поки він ще був живим. Або принаймні, поки він ще був свіжим. Не те щоб я була експертом в таких речах. Десь я це тавро бачила, а принаймні щось дуже схоже. Це була Хардишська руна, що означала “зрадник”. Ну, майже. Щось схоже на направлений вниз кинджал з трьома поспіль хрестовинами, або гардами, однакової довжини. От тільки на таврі бракувало середньої гарди. Я поклала голову зверху на клоччя волокна, в яке вона була запакована і відійшла в сусідню кімнату, щоб вдихнути чистого повітря.
Хто зробив це? Хто прислав голову? Швидше, хоча й не обов‘язково, та сама особа. Хтось, хто знав, що я знала Борольда, хтось, в кого була причина вважати, що мене обходить чи його голова розлучилася з рештою тіла. Чи обходило мене? Не дуже. Вже ні.