-- В усякому разі, великих пожеж.
-- Повернуся за місяць, будемо сподіватися раніше. Швидше за все, я даремно переймаюся.
-- Ти ніколи не переймаєшся даремно. – Хольгрен зняв сорочку і сів на край ліжка, його груди худі та бліді. – Про що йдеться? Хто той друг, в якого проблеми?
-- Може в нього взагалі немає проблем. Але сьогодні я отримала тривожне повідомлення. – Яке було зараз закопане в садку. Я могла розповісти Хольгрену про нього, могла скористатися його знаннями в магії. Але він закинув магію, в нього розвинулася якась неописана відраза до колишньої професії. Я це поважала. – Я тільки гляну, що там і як. Я в боргу в Тейнера.
-- Друг дитинства, -- Хольгрен знав дещо про моє дитинство. Достатньо, щоб знати, в ньому не було місця на ляльки і скакалку.
-- Так. Ходи сюди і поцілуй мене. Мені пора.
Він встав, але замість того, щоб поцілувати мене, пішов до однієї з багатьох скринь, що стояли вздовж стіни. Мій Хольгрен тягнув усе до хати. Поки нічого не вибухнуло, мене це не турбувало. Він багато експериментував з порохом. Так багато, що я змусила його присягнути, що він триматиме його подалі від дому.
Якийсь час він рився в скринях, а тоді підійшов до мене з чорною оксамитовою торбиною і малесенькою дерев‘яною коробочкою в руках.
-- Подарунки на дорогу, -- сказав він і посміхнувся. Він вручив мені коробочку, а з торбини вийняв срібне намисто з кулоном з кривавого каменю.
-- Ні, дякую, коханий, -- Не так давно в Мовчазних землях в мене були деякі непорозуміння з певним намистом. Після того я загалом перестала любити прикраси.
-- Надінь його заради мене, Амро. Якщо воно перестане торкатися твоєї шкіри більше, ніж на день, то я знатиму. І приїду.
-- Знов займаєшся магією?
-- Магія має свої переваги. Колись вона цілковито зникне, але до того часу, якщо вона допоможе мені захищати тебе, я буду її використовувати.
Я була зворушена. Не дивлячись на свою величезну силу, Хольгрен не хотів бути магом, навіть коли був практикуючим чарівником.
-- Що в коробочці? Ще якісь містичні артефакти?
-- О, ні. Щось, чим я пишаюся набагато більше.
-- Стволи? – Я знала, що він працює над якоюсь меншою версією аркебузи. А він знав, що я невисокої думки про вогнепальну зброю.
Він похитав головою.
-- Відкрий.
Всередині була пара метальних ножів, з руків‘ям зі слонової кістки, однолезових, елегантних в своїй простоті. Я взяла один. Він був ідеально збалансований під мою руку.
-- Я беріг їх на особливу нагоду. Побачиш, вони довго не затупляться.
-- Сам зробив? Вони прекрасні.
-- Допомагав зробити. Я ж тобі винен кілька ножів?
-- Гаразд. Дякую. Впевнена, що вони чи намисто не знадобляться, але дякую.
-- Мені не подобається, коли ти в небезпеці, -- сказав він, його обличчя на мить заціпеніло.
Ми були парою. Навіть після року спільного життя, для нас обох було важко проявляти почуття. Але з іншого боку, після всього, що ми пережили, в більшості випадків в цьому не було необхідності.
-- Мені пора, -- я наділа намисто, відчула, як воно майже відразу нагрілося на моїй шкірі, і поклала футляр з ножами в стару, витончену ташку, яку свиснула в одного неприємного офіцера кавалерії. Дурний модник носив її так низько, що вона ляскала його по коліні. Я носила її вище, на стегні – я ж бо не дурепа. Футляр з ножами не залишав там місця на ще щось.
В Белларіусі доведеться замовити для них піхви; до мого теперішнього спорядження вони не пасували. Я зняла його і повісила на гачок. З минулого року, щоб краще виконувати роль респектабельної ділової жінки, я вирішила носити при собі не більше двох ножів нараз. Було непросто. Я почувалася, якщо не голою, то принаймні напівголою.
Був час вирушати, бо на наступне місце на кораблі доведеться чекати як мінімум ще один день.
-- Повертайся якомога швидше, -- сказав він. – Ти знаєш, як я хвилююся.
Я поцілувала його, дозволивши вустам сказати по-своєму те, що вони не могли сказати по-іншому. Коли його руки заплуталися в моєму волоссі, мені спало на думку, що місяць розлуки – це доволі довго. Я провела руками по його голих, блідих грудях. Він був худим, але з добре розвиненою мускулатурою, а після відновлення в крові Та-Агота – без жодних шрамів. Моє власне тіло було майже так само бездоганним, за винятком плями, яку залишило на моїй долоні лезо Абанон і шрамів на обличчі, що були значно старшими, і які, вочевидь, навіть напівбогу було не під силу усунути.
-- Місяць, -- сказала я, схопивши його за талію. – Це доволі багато часу.
Судячи з його реакції, в нього промайнула та сама думка.
За годину найнятий мною екіпаж мчав на пристань. Сидячи в кареті, що підскакувала на вкритих бруківкою вулицях, я питала себе, чи встигну на корабель. В цю мить мені було якось байдуже.