Наперекір собі, я згадала ті похмурі, сповнені жахом дні, перш ніж я назавжди втекла з Белларіуса, перш ніж Тейнер допоміг мені заховатися на кораблі з далеких країв. Я пригадала, як Чорні Рукави блукали нічними вулицями, вбиваючи вуличних щурів, поки ми спали під дверима, виловлюючи в схованках на дахах, покинутих будівлях і порожніх цвинтарях. Подейкували, що з Чорними Рукавами працював маг, що не мало значення, де ми ховалися. Тоді я в це вірила. Чорт, я й зараз в це вірила. Саме тому я ризикнула, що мене знайдуть без квитка і викинуть за борт, на поживу феклі чи сірим урду.
Синдику і Раді Трьох нарешті набриднули наші спустошливі набіги, а може тіньова гільдія очищала стадо, позбуваючись найбільш тупих та безталанних, щоб рекрутувати решту. У всякому разі, комусь при владі набридло і він вирішив, що голод, хвороби і крайня бідність надто повільно справлялися зі своєю роботою. І настала, як її називали в пристойному товаристві, якщо згадували взагалі, “Чистка”. Таке просте слово, щоб описати масове вбивство вуличних дітей.
Я вдивлялася в ніч, повільне похитування Насолоди показувало мені зорі й воду, зорі й воду. Я задрімала і мені снилися сотні коробок розміром з голову, що гойдалися на хвилях Драконового моря, і чорніша за ніч тінь, що закривала зорі. Тінь сміялася, і її сміх лунав, як далекий грім.
#
Був безхмарний, золотий, осінній ранок, коли ми прибули в убогий порт Белларіуса. Щоб причалити до пристані ми витратили майже дві години; достатньо часу, щоб нагадати мені, як я ненавиджу це місце. Коли воно було за небокраєм, я могла ненавидіти його абстрактно. Як тільки воно опинилося перед мною, огида стала вісцеральною. Мені хотілося розвернутися і повернутися в Люсерніс.
Белларіусська затока – це природна, глибоководна гавань, зі сходу прикрита масивною Горою Тарвус. Західний схил Гори був вкритий що далі, то гарнішими будинками, тоді вежами зі шпилями, що належали шляхті, а далі, коли ти наближався до вершини і Цитаделі, знаходився Ріаіль, палац Синдика. З півночі, від найгіршої негоди гавань прикривала чорна поверхня Римгурнських скель, які так насправді були продовженням гори. Вздовж вершин скель і на вузькій смужці землі позад них вишикувалися будинки багатіїв, далі Менший Маяк і море. Можливо колись існував і Більший Маяк; зараз Менший був також і Єдиним.
На півдні знаходяться Непереливки, низька, болотиста коса землі, придатна тільки для халуп, в яких зростали покоління за поколіннями злидарів. За Непереливками – болота, дім контрабандистів, втікачів, інколи відьми чи чорного мага. Поміж Непереливками і Горою знаходиться сам Белларіус, відомий для всіх як Пояс.
Кожних кілька років море піднімалося і зносило більшість Непереливок, тому, гадаю, люди при грошах в Белларіусі, де постійно бракувало землі, ніколи не звертали на нього свою увагу. Я народилася і зростала в Непереливках. В Непереливках мій батько вбив маму, а я вбила його.
Я споглядала на це все, поки ми повільно, марудно заходили в порт. Пояс і високі будинки Шляхти були бридкими. Як не крути, Белларіус був бридким містом. Позбавленим витонченості й тісним. А от Непереливки … Непереливки виглядали на враженого хворобою.
#
Я заплатила Хоркіну ще одну золоту марку і зійшла на вибілені дошки пристані, яка вже починала заповнюватися жебраками, лоточниками, шльондрами і рідкісними членами сімей, що чекали, щоб зустріти Насолоду. Мою скриню невдовзі знесуть, але я залишила коробку з ножами Хольгрена у своїй ташці.
Деякі люди носять талісмани. Деякі діти мають улюблені ляльки. Ножі придають мені впевненості, а повертаючись в Белларіус, я потребувала хоч трохи впевненості. Не судіть мене строго.
Як тільки моя нога ступила на вкрите смолою дерево, я відразу відчула приступ хворобливого запаморочення. На якусь мить я не могла навіть вдихнути повітря. Проте майже відразу мене попустило, тоді я пояснила це тим, що після восьми днів на кораблі, раптово ступила на тверду землю.
-- Агов, панянко! – гукнув Хоркін, перехилившись через поручні. – Ми будемо стояти в порту два тижні. Якщо захочеш програти кілька марок в кості, то приходь в Пінту і Якір.
Я помахала йому і заплатила здоровенному парубку з тілом бога і обличчям простака, щоб той закинув мою морську скриню собі на плече і йшов за мною. Тоді почала пробиратися крізь натовп в напрямку Пояса, на північ від доків. Через недавно набуту морську хворобу я почувалася трохи непевно. Мені було не до гри в кості. Я потребувала пристойного обіду, ванни і келиха вина, поки буду міркувати, що робити далі.