А ще я сподівалася, що Хурвус, лікар, який опікувався Кілем, був тверезий. Мене просто переповнювали надії.
Краще б мене переповнювали можливості.
Я залишила Сірого Зуба на його бридкій, дорогій канапі, стікати кров‘ю, непритомного. Я й сама почувалася не дуже бадьоро, але за ці роки я навчилася справлятися з болем. Я не могла повністю ігнорувати його, проте могла загнати на задній план. Коли я пішла, то не завдала собі клопоту замикати на ключ, Кіль може й зумів би зламати замок, але Хурвус безсумнівно ні.
Заїзд був по дорозі. Я вирішила заскочити і переодягнутися зі своїх порваних, вкритих кров‘ю шмоток. Не було потреби привертати зайву увагу, особливо з боку допитливих Чорних Рукавів, які будуть стривожені обвалом Ріаіля.
Як виявилося, я даремно переймалася, але обережності ніколи не буває забагато.
Коли я повернулася, Кіль нервово ходив по світлиці.
-- Де ти в біса була весь день? Що в біса з тобою трапилося? Що в біса з твоїм вухом?
-- Не має значення. Мені потрібно переодягнутися і поспішати в Непереливки. – Я пішла в спальню, зачинила двері, зняла свої знищені, нові й дорогі шмотки.
-- Амро, що відбувається? – запитав Кіль крізь двері. – Все місто збожеволіло.
-- Мабуть, тому, що Ріаіль обвалився, -- крикнула я у відповідь.
Він відчинив двері.
-- Ти, курва, жартуєш? – запитав з почервонілим обличчям.
Тоді він побачив, що я гола і його обличчя почервоніло ще більше.
-- Кілю, я тобі зараз відріжу щось, чого тобі буде по-справжньому бракувати.
-- Пробач, пробач! -- сказав він. В його голосі не чулося каяття. Але двері він зачинив швидко.
Я швиденько одяглася, приклала рушник до вуха, що все ще стікало кров‘ю, повернулася в світлицю. Власника заїзду, мабуть, вдарить грець через залитого кров‘ю рушника. Заради цього майже вартувало ледь не втратити вухо.
-- Ріаіля дійсно більше немає? – запитав він, не знаходячи собі місця так, як це вміють тільки юнаки.
-- Ріаіля дійсно більше немає.
-- А Синдик?
-- Десь під уламками. Якщо він досі живий, то його неможливо знищити. Але я впевнена, що збезводнення і голод зроблять свою справу.
-- Так! – вигукнув Кіль. – Це шанс для Ансена!
Я глибоко вдихнула.
-- Щодо Ансена. Боюся, в мене для тебе погані новини.
-- Що? Не розповідай мені більше того лайна, що він аферист, гаразд?
-- Справа не в цьому. Він не аферист. Не був ним. Він дійсно був справедливим, хоча й не Справедливим. – А ще він був моїм дядьком, та Кілю цього знати було необов‘язково. Нікому цього знати було необов‘язково.
Обличчя Кіля скривилося.
-- Тобто як це “був”?
-- Сьогодні Ансен загинув у Ріаілі.
В одну мить піднесений настрій хлопця опустився на саме дно. Вся ота юнацька енергія залишила його. Він важко сів в крісло і втупився в підлогу.
-- Зажди, -- промовив. – Звідки ти це все знаєш? Звідки ця певність що Ансен мертвий?
-- Я була там, Кілю. Сірий Зуб теж. – Я поклала руку йому на плече. – Мені пора. Потрібно привести лікаря до Сірого Зуба. Він поважно поранений. Хурвус знається на своїй справі. Якщо він сильно наквасився, мені доведеться супроводжувати його. А тоді мені потрібно дістатися до Краху.
-- Гаразд.
На Горі прогримів грім. Чи спочатку я прийняла це за грім, але тоді це трапилося знову. І знову, ритмічно, як биття серця, хоча й трохи повільніше. Я швидко зрозуміла, що це надто ритмічно, щоб бути природним. Що ще?
-- Що це в біса таке? – запитав Кіль, повторюючи мою думку.
Я відчула якийсь дивний рух у внутрішній кишені, там де я тримала намисто Хольгрена і материнський медальйон. На якусь мить мене охопила паніка, я була впевнена, що медальйон дійсно зачарований і що я от-от помру жахливою, магічною смертю. Невже я таки мала рацію, коли підозрювала свого дядька? Я запхала руку в кишеню, вихопила вміст і жбурнула через всю кімнату.
Медальйон з ланцюжком відскочив від килима і відлетів до дверей.
Намисто Хольгрена відмовлялося залишити мою руку. Воно звивалося змією, а кривавий камінь сяяв темно-червоним світлом. Це світло пульсувало як биття серця, у такт з громом.
-- Що це в біса таке? – запитав Кіль знов, дивлячись на медальйон, як він пульсував і крутився в мене в руці.
-- Це, мій юний друже, підмога.
Розділ 25
Я побігла до балкона, Кіль за мною по п'ятах, сиплючи запитання, яких я не чула.
Десь там, над Затокою, хтось скажено намагався пробитися крізь стіну смерті, зведену душами вбитих вуличних щурів. Ритмічно, як биття серця, міцно, як таран і голосно, як грім, на бар‘єрі спалахувало яскраве, актонічне світло. Було надто далеко, щоб розрізнити деталі, але я знала хто це.