Я дійшла до середини пристані, коли крізь гам натовпу почула, що гукають моє ім‘я. Спочатку я подумала, що це знов Хоркін і трохи нетерпляче обернулася. Це не був Хоркін. До мене розв‘язно наближався пархатий юнак з чорним волоссям, на обличчі завчений оскал. Я добре знала цей вигляд. В його віці в самої такий був. В руці він тримав листа.
Я підпустила його ближче, неспішно засунула руку в ташку. Листа він тримав у лівій руці, права вільно звисала. Коли він підійшов до мене, я перемістилася трохи правіше від нього. Перш ніж він зумів щось сказати, я правою рукою взяла його попід ліву руку. Ми відразу перетворилися у двох друзів, яким добре в компанії одне одного. От тільки в другій руці, простягнутій через живіт, я тримала ножа, який твердо, але акуратно протикав його худорлявий бік. Він заціпенів.
-- Тримай свою пельку на замку і не створюй зайвих проблем, -- промовила я приємним і спокійним тоном. – І тоді я не пирну тебе ножем.
Я повела його геть з пристані, мій незграбний носій йшов за нами, думаючи тільки про те, куди зробити наступний крок.
-- Послухайте, пані…
-- Заткнися, -- повторила я і легенько штрикнула його.
Він заткнувся. Розумний малий.
Хтось – Тейнер? – знав, що я приїжджаю, і на якому кораблі. Це могла бути здогадка, або малий сидів тут в засідці й очікував поки не з‘явиться хтось, хто відповідає моєму опису. Або це могли бути чари, або щось, що ще не прийшло мені в голову. Хлопець, а якщо бути точнішою, юнак, мусив щось знати. Я зиркнула навколо, намагаючись побачити чи бува, когось не приставили спостерігати за ним, але не зауважила нікого, хто б цікавився нами. Це нічого не означало. Я вже казала, що підозрілива від природи?
Спочатку я мала намір затягнути малого в перший темний провулок, що трапиться нам по дорозі, й змусити його говорити, але в мене не було певності, що за ним хтось не спостерігав. Не хотілося, щоб нашу приватну розмову перервали його товариші або працедавці. Мені потрібні були відповіді.
-- Хто тебе послав? – запитала я, коли ми наблизилися до кінця пристані. Я глянула на його обличчя, зауважила перший пушок бороди на щоках, підборідді й над верхньою губою, вперто стиснену щелепу. Я ще раз штрикнула його ножем.
-- Здається, ти хотіла, щоб я тримав рот на замку, -- пробурмотів він.
-- Я жінка. Часто змінюю свою думку. Звикай.
Він фиркнув, і за це став подобатися мені трішечки більше.
-- Хто? – запитала я знов.
Як тільки він відкрив рот, щоб говорити, я відчула, як холодна рука випущеної магії схопила мене за потилицю. Те, що малий збирався сказати, потонуло в оглушливому гуркоті пристані, яка розлетілася на дрізки.
Розділ 3
Більшість вважає, що всі одинадцять кіл пекла – це геєна вогняна. З власного досвіду мені достеменно відомо, що принаймні в одному з них надзвичайно холодно; але у всякому разі, немов велетенська рука піднялася з якоїсь більш традиційної, палаючої, пекельної ями і збила нас з хлопцем з ніг.
Я пролетіла десь три з половиною метри, перш ніж знов торкнулася землі, й ще три метри мене протягнуло по розколотих дошках, що брикалися, хиталися і здирали в мене шкіру з рук і обличчя. Навколо мене посипалися тліючі шматки дерева і плоті. Поблизу хтось верещав короткими, гострими, монотонними криками. Я відчула запах горілого одягу і волосся, усвідомила, що він походить від мене, від мого плеча і потилиці. Неслухняними, тремтячими руками я збила полум‘я і озирнулася навколо себе, намагаючись зрозуміти, що трапилося.
Спочатку нічого не трималося купи. Світ складався з криків, диму, вогню і людей, що бігли, деякі до пристані, деякі від. Я оглянулася і побачила, що пристань, з якої я щойно зійшла, перетворилася в охоплені полум‘ям уламки, більшість з яких плавали в Затоці. Насолода була у вогні, а з нею ще два чи три кораблі. Тіла і частини тіл були повсюди, вони лежали на залишках пристані, плавали у воді, висіли на палаючому оснащенні навколишніх кораблів. Це була справжнісінька бійня і я відчувала – знала – що вона призначалася для мене.
Юнак лежав десь за метр від мене, нерухомо. Рука була зігнута під ним під неприродним кутом. Листа, якого він ніс, я ніде не бачила. Мій ніж, якимось чудом, був поряд зі мною, а не в мені. Я підняла його і запхала за пояс, відсторонено продовжила дивитися на хлопця. Коли я споглядала на нього, поряд пробігла якась жінка, її обличчя залите кров‘ю. Сліпо, вона копнула хлопця в обличчя. Байдуже, вона попленталася далі. З зусиллям я зіп‘ялася на ноги і схопила його за комір. Я хотіла відтягнути його з залишків пристані, або принаймні набік, щоб його не затоптали до смерті. Адже він був моїм єдиним джерелом інформації.