-- Мені терміново потрібно в сральник, -- сказав Кіль, не звертаючись до нікого конкретно.
Розділ 26
Хурвус був відносно тверезим, але не бажав виходити з дому. Я запхала йому в руку повну жменю марок, описала рани Сірого Зуба і сказала, що якщо пацієнт помре, я завдам йому таких самих ран. Не перестаючи нарікати, він зібрав торбу і вирушив у барлогу Сірого Зуба. Я відправила з ним Кіля, допомогти, якщо виникне потреба, і запевнити, щоб Хурвус по дорозі не зайшов у якусь корчму. Я не думала, що таке трапиться, але з повними кишенями марок і сушняком, від Хурвуса можна було очікувати будь-чого. Кіль був страховкою.
До того ж з Кіля буде мало толку в тому, що нас чекало. Ба, гірше. Він буде обузою. Краще, щоб він не плентався під ногами.
Зі свого боку Кіль був радий, що не матиме нічого спільного з Каргою.
Чесно кажучи, я його не засуджувала.
Ми з Хольгреном вирушили до Краху.
Я дуже, дуже сподівалася, що Сірому Зубу вдалося переправити Камінь на пентеконтеру Літи. Якщо він схибив, то Камінь може бути де завгодно. З моїм щастям, “де завгодно” швидше за все буде в Затоці. В такому випадку нам всім гаплик.
-- Тепер, коли ми наодинці, -- промовив Хольгрен. – Ти нічого більше не хочеш сказати мені?
-- Гм… Я кохаю тебе?
-- Я тебе теж кохаю. Але я не про це.
-- А про що ти?
-- Тут все розходиться по швах. Як вказує мій досвід, це не випадковість. З чим так насправді ми маємо справу?
-- З одним з Клинків Восьмикратної. Ножем, що Розсікає Ніч, який належав Каларі. Він грається зі мною, Хольгрене. Я не можу довести цього, але…
-- Але?
-- Існує певний шанс, що коли я знищила Клинок Абанон, то стала її аватаром. Можливо тут є певний зв‘язок. Якщо говорити чесно, не думаю, що ми вийдемо з цього живцем.
Він мовчав.
-- Скажи щось.
-- Бачу, в тебе тільки один з ножів, які я дав тобі.
-- Пробач, інший я загубила в Ріаілі. Що це має спільного з тим, що я щойно сказала?
Він посміхнувся.
-- Ти не даєш ножам спуску. – Він зупинився, поклав руки мені на плечі, поглянув мені в очі. Посміхнувся. – На місці Ножа Калари, Амро Тетіс, я почав би дуже, дуже хвилюватися.
Приємно мати когось, хто вірить в тебе. Особливо коли ти сама не віриш в себе.
-- Знаючи тебе, я приніс тобі заміну. -- Він запхав руку в кишеню свого чорного плаща і витягнув щось, що виглядало як новонароджена аркебуза.
-- Це не ніж.
-- Я не говорив, що приніс на заміну ножа, а просто заміну. Сам зробив.
-- Воно в чотири рази менше ніж аркебуза, а сама аркебуза – це лишень забавка, нічого більше.
-- Це не аркебуза. Це пістолет. А точніше крем‘яний пістолет. Знаю, тобі це нічого не говорить.
-- І що мені з ним робити?
-- Ну, в першу чергу не дати йому намокнути, бо тоді з нього не більше толку ніж від дрючка. Зводиш його, відтягнувши курок, тоді наводиш на особу, яку хочеш продірявити і тиснеш на цей гачок. Пролунає голосне бабах, з‘явиться хмара смердючого диму і, якщо пощастить, свіжий труп. Чим ближче ти до цілі, тим більші твої шанси.
-- Скільки пострілів?
-- Один.
-- Один?
-- В нас є час, щоб я навчив тебе перезаряджати?
-- Не дуже.
-- Тоді один постріл. Наскільки я тебе знаю, цього буде достатньо.
-- Якщо ти так кажеш, Хольгрене.
-- Кажу.
Кинувши на нього останній підозріливий погляд, я запхала пістолет у зовнішню кишеню. Не те щоб я не довіряла Хольгрену чи цій зброї. Просто я раб своїх звичок. Я знаюся на ножах. Довіряю ножам.
-- Ну, мабуть, дякую. А тепер ходімо рятувати місто.
#
По дорозі я пояснила йому ситуацію з душами мертвих, Літою і Каменем Засновника. Хольгрен був заінтригований, проте його коментар обмежився до:
-- Шкода, що немає часу поговорити з нею про світ до Катаклізму.
Цікавості мого Хольгрена немає меж.
Я не поділяла віри Літи в те, що я якимось чином перетворилася в аватар Абанон. Якщо я переживу цю ніч, в мене буде достатньо часу, щоб все обміркувати й вирішити чи вона брехала. Якщо ні, то що ж, проблема вирішиться сама, правильно?
Камінь Засновника таки потрапив на галеру Літи, хоча й ледь-ледь. Один кут знаходився сантиметрів за тридцять від брезенту, що слугував їй за двері. Другий кінець виступав у море, лежав на низьких перилах пентеконтери. Дякувати Керфу, небезпеки, що він звалиться в затоку не було. Могло бути й гірше.
Здається, крім Каменя, на кораблі нічого не змінилося. З Хольгреном позад мене, я відхилила брезент.
Літа так само була в наметі керманича, так само сиділа в своєму кріслі.
-- Літа, -- сказала я.
-- Амра, -- відповіла вона. Тоді, за якусь мить, кивнула Хольгрену. – Магістре.