Злодійка, яка постукала біді в двері

Він легенько вклонився у відповідь і пробурмотів.

-- Дома.

Я кинула на нього погляд.

-- Звідки ти знаєш… Забудь. Немає часу.

Він підняв брову і посміхнувся.

Я повернулася до Літи.

-- Маєш свій Камінь.

-- Дійсно.

Я почекала секунду. Здавалося, їй більше нічого сказати.

-- Тобі потрібне запрошення?

-- Мені потрібно, щоб Камінь пробив площину між цією кімнатою і зовнішнім світом. Моя в‘язниця – ця кімната, а не весь корабель.

-- На вошиву бороду Керфа! Чому ти не сказала цього раніше?!

Вона знизала плечима.

-- Я не думала, що тобі вдасться забрати Камінь з Ріаіля.

-- Ти що приколюєшся?

-- Ні, -- вона зітхнула. – Після тисячі років ув‘язнення в мене з‘явилися певні… побоювання.

-- Побоювання чого?

-- Свободи. Відповідальності. Повернення в світ, що змінився до невпізнання.

-- Як мені, курва, шкода, -- виплюнула я в неї. Тоді повернулася до Хольгрена. – Відслони брезент і тримай. А ще краще зірви його.

Без жодних запитань він взявся до роботи. Я підійшла до Літи, стала позад її крісла.

-- Що ти робиш? – запитала вона.

Глянувши, щоб переконатися, що Хольгрен не стоїть на шляху, я сказала:

-- Даю тобі копняка, якого ти вочевидь потребуєш, щоб повернутися до реальності. – А тоді саме це й зробила, штурхнувши ногою, відправила її разом з кріслом через коротку відстань між нею і Каменем. Дві передні ніжки крісла зачепилися за низький поріг в дверях і вона зсунулася вперед, з криком пробила площину між наметом керманича і зовнішнім світом.

Вона важко приземлилася на Камінь. І лежала там нерухомо. Своєю чергою крісло розсипалося в пил. Кілька секунд після цього нічого не відбувалося, абсолютно нічого. Раптово мені в голову прийшла страшна думка: що якщо те, що вона залишила намет керманича, вбило її?

Лайно, лайно. Дідько і лайно.

Тоді я побачила, як починаються зміни.

Повільно поширюючись з місця, де її торкався Камінь, пентеконтера змінювалася. Кам‘яна палуба і поручні поверталися в свій початковий, дерев‘яний стан.

Я глянула на Літу. Вона не рухалася, але її древнє, ламке, тьмяно-біле волосся трансформувалося в блискуче чорне, колір неквапливо просувався від коріння до кінчиків.

-- Амро, -- сказав Хольгрен.

-- Так?

-- Думаю, буде розумно зійти з корабля до того, як закінчиться трансформація.

-- Я хочу переконатися, що вона виконає свою частину умови і зніме бар‘єр.

-- Якщо вона вирішить не робити цього, ти не зможеш змусити її. Особливо тепер, коли вона знов об‘єдналася з Каменем.

-- Якщо ти так кажеш.

Обережно, щоб не доторкнутися до Каменя, ми перейшли по дошці й вилізли на скелі. Спостерігали, як корабель перетворюється назад в дерев‘яне судно з канатами і вітрилами. Спостерігали, як веслярі знов стають з плоті й крові, збентежені вилізають з затопленого трюму і чіпляються за перила, балакаючи один до одного на мові, якою вже сотні років ніхто не говорив.

Коли корабель знов став кораблем, хоча й дірявим, Літа поворухнулася, зіп‘ялася на ноги.

Вона була красивою. Чорне волосся, бліда шкіра, сірі очі. Але худою, на межі виснаження.

Вона дивилася на мене. В неї було суворе обличчя. Її команда гукала до неї; вона не звертала на них уваги.

-- Твоя черга, -- крикнула я їй. – Я виконала свою частину умови.

Вона різко кивнула, тоді поклала одну руку на Камінь, а другу підняла в повітря.

Купол смерті, що оточував місто, спалахнув зеленувато-білим світлом. Зорі потьмяніли і зникли, повітря заповнило голосіння.

Купол тріснув. Голосіння ставало пронизливішим і голоснішим. Я затулила вуха руками. Не допомогло. Раптово купол розлетівся, знов перетворився в сотні світлячків, які дві ночі тому на моїх очах здійнялися в небо. Вони кружляли в небі, яскраві точки, яких засмоктувало в круговерть, центр якої знаходився на долоні Літиної руки.

Вони рухалися неохоче. Але рухалися. Спочатку повільно, одна за одною, тоді щораз більшим потоком, вони помчали вниз, кружляючи швидше, ніж вловлювало моє око, невиразний вихор світла.

А тоді раптово зникли, знов запанувала тиша, за винятком шуму припливу, лопотіння тисячолітніх вітрил і скрипу тисячолітньої деревини.

-- Лови, -- гукнула Літа до мене і щось кинула.

Я зловила. Це був маленький, зелений камінчик, не більший за мій ніготь. Неначе скляний. Але це було не скло.

-- Що мені з ним робити? – запитала я.

-- Вирішувати тільки тобі. Прощай, Дома Тетіс. Я не побажаю тобі щастя. – Тоді вона відвернулася від мене і одним жестом залатала пробоїну в корпусі корабля. Сказала щось команді. Вони почали черпати воду. В мій бік вона більше не дивилася. За якусь мить я заховала кульку з душами в кишеню, де тримала медальйон з портретом матері й листок Бога Горобців.