Я повернулася до Тейнера. Витягнула гаманець. Простягнула йому.
-- Якийсь маленький, -- сказав він, не опускаючи ножа. – Впевнена, що цього вистачить, щоб розділити на десятки люду?
-- Не переймайся; там є кілька добірних коштовних каменів.
Він заховав ніж і взяв гаманець з моєї долоні. Нахилився ближче.
-- Ти завжди була швидшою за мене, -- прошепотів він мені у вухо.
-- Була, є і завжди буду, -- пробурмотіла я і зробила крок назад.
Я почула позад себе швидкі кроки, побачила в очах Тейнера тривогу. Крутнулася вбік в ту мить, коли Рибалка налетів на мене, а його ніж вже стрімко опускався на моє обличчя.
А тоді Хольгрен висадив його в повітря. Рибалка дістався до мене у вигляді кривавого туману і шматків плоті. Його ніж промайнув мені повз вухо і не причинивши жодної шкоди, дзенькнув об бруківку. Решта забризкала нас з Тейнером.
-- Ну, мабуть, дякую, -- сказала я Хольгрену, витираючи кров з очей.
-- Нема за що, -- відповів Хольгрен, але в нього було страшно бліде обличчя і він весь тремтів. Я боялася, що він зараз звалиться з ніг.
-- В нього не найкращий вигляд, -- сказав Тейнер, не звертаючи уваги на те, що сам вкритий свіжим шаром крові.
-- З ним буде все гаразд. Прощавай, Мок М‘єн. Хай щастить.
-- Ти дійсно спробуєш прикінчити Телемарха?
-- В мене немає вибору.
-- Тоді бажаю тобі успіху.
-- Не хочеш приєднатися?
Мушу віддати йому належне, здавалося він дійсно цього хоче. Або принаймні обмірковує. Але він похитав головою.
-- Досить випробувань мого авторитету як на одну ніч. Якби я попросив їх штурмувати Цитадель, то від їхнього сміху мене знесло б в Затоку. А якщо я залишу їх і приєднаюся до тебе, то вони швидше за все передумають і з принципу підуть і посадять Кіля на ножі.
Він простягнув руку і я її потиснула. Він глянув на мене так, як дивляться на друга, якого от-от мають стратити. З фальшивою бравадою, за якою ховається смуток і полегшення, що це не тобі накинуть петлю.
Розділ 28
Частину шляху мені довелося підтримувати Хольгрена, але коли ми зупинилися перед Цитаделлю, він вже не потребував моєї допомоги.
-- Сірий Зуб вважає, що я можу просто зайти в Цитадель і до мене ніхто не буде чіплятися, бо Ніж мене хоче, -- сказала я йому.
-- Зараз ми довідаємося, чи він має рацію, -- відповів Хольгрен.
-- Я. Ти ні, коханий.
-- То я маю чекати на тебе тут, поки ти залагоджуєш справи всередині? Припини.
-- Ти можеш зробити щось, я зараз про чари, і при цьому не вернути обід?
-- Існує тільки один спосіб довідатися, -- сказав він, посміхаючись, але в нього було бліде обличчя і він був вкритий холодним потом. Як би мені не хотілося, я не могла змусити його залишитися. І мені згодиться будь-яка допомога. А Хольгрен, навіть фактично на ніщо не здатний, міг стати в пригоді.
-- Це буде на твоїй совісті, -- сказала я і штовхнула масивні, оббиті залізом, дубові двері. Вони відчинилися і при цьому навіть зловіщо не скрипнули.
Ми зайшли всередину. Нас ніщо не вбило. Непоганий початок.
Всередині панував морок і тільки тьмяне світло похмурої ночі прокрадалося крізь заґратовані вікна. Але план приміщення був не такий вже й складний. Перший поверх був однією великою кімнатою, порожньою, якщо не рахувати сходів прямісінько посередині. Ми зайшли і почали підніматися.
Другий поверх був абсолютно таким самим, за винятком кількох запилених, порожніх ящиків і вкритої брудною шматою картини на мольберті. Я вирішила не відкривати її.
За моїми розрахунками третій поверх був передостаннім. Він виглядав як бібліотека. Все було вкрите пилюкою, навіть кілька великих вікон без віконниць, через які циркулювало повітря. Коли Хольгрен навіть поверхнево не оглянув назви книжок на полицях, я зрозуміла, що йому недобре.
В кутку були ще одні сходи.
-- Готовий? – запитала я його.
Він підняв руку і помахав у жесті “так собі”.
-- Думаю, цього повинно вистачити.
Я вирушила до сходів, ніж напоготові, Хольгрен позад мене.
Черісу я побачила, як тільки моя голова висунулася над рівнем підлоги. Вона сиділа в кутку, з колінами до грудей, очі закриті. Було видно, що вона страшно перелякана, але я не бачила нічого, що могло перелякати її.
-- Черісо, -- прошепотіла я.
Вона відкрила очі, побачила мене.
-- Не заходь сюди, -- уривчасто прошепотіла вона у відповідь.
Я ще раз оглянула кімнату. Нічого, за винятком бридких, позбавлених смаку дерев‘яних дверей у вигляді велетенського черепа.