-- Мені доведеться зайти, якщо я хочу тебе врятувати. В чому проблема?
Вона похитала головою. Очі в неї були величезні.
-- Він схопить тебе, -- прошепотіла вона тоненьким, майже нечутним голоском.
-- Зараз тут нікого немає, -- сказала я і піднялася на решту сходів.
Нарешті завітала в гості, сказав голос у мене в голові, який, як я на той момент зрозуміла, належав Реготуну. Я проігнорувала його.
Я підійшла до Черіси і простягнула руку.
-- Ходімо. Твій друг-дерево дуже хвилюється за тебе.
Повільно, її очі не переставали бігати туди-сюди, вона простягнула свою руку до моєї, в той час, як Хольгрен піднімався позад мене.
Як тільки він зійшов зі сходів, на нас щось напало.
Воно з‘явилося нізвідки, прямо посеред кімнати: велетенське, мерзенне, бридке. Його довге, тонке обличчя було нелюдським, так само як два різних ока і роззявлена паща, волосся як довгі, чорні дроти, шкіра кольору гнилого трупа. Воно мало десь два з половиною метри, а то й більше, росту. Було важко сказати, якої воно статі. Якщо воно взагалі мало якусь стать.
-- Тобі було сказано НЕ РУХАТИСЯ! – заверещало воно на дівчинку і підняло руку з зазубленими пазурами, щоб вдарити її.
Я встромила кинджал йому в горло. Кинджал разом з рукою пройшов крізь нього. Так, наче тієї істоти там взагалі не було. Або, якщо дивитися з її точки зору, наче мене взагалі не було.
Воно дало ляпаса дівчинці, залишаючи криваві лінії в неї на щоці.
Я вдарила ще раз. З таким самим результатом.
Я відчула, як Хольгрен викликає свої чари. Повернулася, побачила, як він крикнув і звалився на коліна, спершись долонями об підлогу, руки в нього тремтіли. Він вирвав цівку кривавої жовчі. Я відчула, що він припинив чарувати. Він продовжував кашляти, тужитися, блювати.
-- Хочеш ще? Стань в кут! – заверещала істота на Хольгрена, тоді жбурнула його поряд з Черісою. Він міцно вдарився об стіну. Черіса закричала.
-- Тихо! – заверещала істота їй в обличчя, і вона прикрила рот долонями. Істота все одно дала їй ще одного ляпаса. Приголомшений, Хольгрен потягнувся до неї і притулив до грудей, прикриваючи дівчинку власним тілом.
-- Обоє сидіть на місці! Обоє не рухайтеся! Обоє будьте ТИХО! – Істота почала бушувати по кімнаті, смикаючи себе за волосся, вириваючи його цілими пасмами. Те, що падало на підлогу, зникало, наче дим.
-- Що ти в біса таке і як мені тебе прикінчити? – запитала я вголос.
Це велика частка божевілля Телемарха, відповів мені Реготун. А щоб прикінчити його, спробуй викликати силу з тріщини.
Реготун мав рацію. Це я могла. Але таким чином я могла вбити ще й Хольгрена з Черісою. Я не вміла контролювати цю силу настільки, щоб ризикнути. Знаходячись над морем енергії, яку могла викликати однією думкою, я була безпорадною. Від усвідомлення цього мене охопила безсила лють.
Вона закипала в мені, лють, яку я тримала під замком, яку боялася випустити, щоб не знищити світ. Боялася, щоб не стати такою, як мій батько, знищуючи все, до чого можу дотягнутися, бо справжнього об‘єкта моєї злості мені не дістати, а навіть не признати. Це було зовсім інше море, по-своєму таке ж потужне, як весь той хаос у тріщині. Таке ж небезпечне.
Тож я давно її замкнула, цю лють, закопала її глибоко. Останнім часом я навіть забувала, що вона існує. Але я ніколи не вдавала, що вона зникла.
Вона ніколи не зникне.
Кожна секунда проведена в Белларіусі смикала за ланцюги, якими я її обмотала, ланцюги, які могли от-от розірватися. А з майже безмежною енергією похованою в мене під ногами, що чекала, щоб я до неї під‘єдналася… хай йому чорт, просилася, щоб я до неї під‘єдналася…
Я різко вдихнула і подумки зробила крок назад від прірви.
-- Ось чого ти хочеш, -- сказала я йому. – А раз ти цього хочеш, то присягаю на криву палицю Керфа, від мене ти цього не отримаєш, Реготуне.
Тоді ця частина Телемарха буде катувати твоїх друзів поки вони не помруть, або, приблизно за дві години, Белларіус не припинить своє існування, відповів Ніж.
-- Давай домовимося. Відпусти їх і я зроблю все, що ти хочеш.
Я не контролюю його. На цю мить Аітер теж не контролює. Він їх точно не відпустить. Якщо вони сидітимуть тихо і не будуть рухатися, він їм не буде надто докучати. Зрештою існує тільки один шлях до порятунку, який полягає в тому, щоб відібрати в Аітера енергію, що зберігається в тріщині. Без цього зв‘язку він ослабне, хоча й повільно. Вирішувати тобі. Незважаючи ні на що, я продовжу.