-- Ти мене добре знаєш, так?
Дуже добре. Хоча мушу признати, що не знаю, чому ти наполягаєш на тому, щоб називати мене Реготуном.
-- Ти знаєш, що я швидше за все зроблю, до того, як я це зроблю, інколи ще до того, як я вирішу це зробити. Ти знаєш, що я відмовлюся робити і, як на мене натиснути, щоб все одно змусити це зробити.
Я дуже розумний Ніж.
Але ти не вмієш читати думки, подумала я. Навряд чи. І це дає мені шанс.
Його мовчання дало мені всі відповіді, які я могла отримати.
-- Що ж, Реготуне. Зробимо це по-твоєму, -- збрехала я. – Хольгрене, Черісо, тримайтеся. Не рухайтеся, не розмовляйте. Я зараз повернуся.
Я всунула свій останній ніж Хольгрену в руку і поштовхом відчинила двері.
#
Зал для аудієнцій Телемарха, чи тронний зал, називайте це як хочете, справляв гнітюче враження. Майже такий депресивний, як камера, в якій я сиділа в Хевлокській в‘язниці. Підлога не була встелена фекаліями, але це була кам‘яна камера без вікон, вкрита цвіллю і заповнена спертим повітрям і більше нічим. Вона була трохи більша за мою камеру, і в Телемарха було крісло у вигляді великої, бридкої кам‘яної брили, тоді як в мене не було нічого, але по суті найпотужніший маг на Драконовому морі жив як в‘язень. Яким, здається, він і був. Його тюремник висів у нього над головою, вістрям вниз, запевняючи єдине світло в кімнаті. Я повільно підійшла до нього.
-- Мене назвали Телемархом. Знаєш чому? Знаєш, що це означає? – Його голос був старечим, безбарвним і дуже змученим.
Він сидів на великому, бридкому кам‘яному кріслі. Трон воно нагадувало тільки своїм розміром. Все інше в ньому було не-величним: воно було дуже великим і страхітливо бридким. Він виглядав як дитина, що сидить у дорослому кріслі. Його мантія була пошарпаною, коротке, біле волосся – скуйовджене, обличчя – дуже бліде, дуже поморщене. Обидва ока спотворені катарактами.
-- То може просвіти мене. – Якщо він хотів побалакати, я була не проти. Це дасть мені шанс наблизитися до нього до того, як запахне смаженим.
-- Бо я неперевершений у вимірюванні речей на відстані.
-- Вибач за чесність, але я геть не вражена.
Він знизав плечима.
-- Ти недооцінюєш таке вміння. Як і більшість, бо вони не розуміють, що я можу виміряти.
-- Гаразд, я на це клюну. Що ти можеш виміряти?
-- Все. Абсолютно все.
-- Мені поаплодувати?
-- Наприклад, ти знаєш, яка в тебе душа, Амро Тетіс? Хочеш, щоб я її для тебе виміряв?
-- Чесно кажучи, ні. Але чомусь мені здається, що ти все одно зробиш це.
-- Ти повинна розуміти, що певні виміри є метафізичними. Отже, давай гляну на тебе.
-- Чесно кажучи, я не розумію, як ти можеш щось побачити з цими катарактами.
-- Зверху шар уламків і шипів. Під ним шар родючої землі, на диво плодовитий і на диво тонкий.
-- Під ним розбите скло: зазубрене, гостре і заляпане кров‘ю. Цей шар опускається глибоко, о, так.
-- Під ним… о… під ним ти прикувала ланцюгами страхіття, подібних яким я рідко бачив. Я більше ніж здивований, що їхнє завивання ще не звело тебе з розуму.
-- Я давно навчилася, як змусити їх добре поводитися.
-- Справді? Я б залюбки довідався більше.
-- Звісно. Якщо вони поводяться надто голосно, то не отримують десерт. – Тепер я була на відстані двох витягнутих рук від нього. Достатньо близько.
-- Я неперевершений у вимірюванні речей на відстані, не тільки в просторі, а й у часі.
-- На Керфа, я думала, ти вже закінчив.
-- Шістнадцять років тому я побачив небезпеку для себе серед вуличних дітей. Але на такій темпоральній відстані навіть я не міг сказати, хто з вас буде представляти смертельну загрозу.
-- Тому ти наказав провести Чистку.
-- Наказав.
-- І як, допомогло?
-- Це ми ще побачимо.
-- Я дам тобі підказку. Якби ти не затіяв Чистку, я б не стояла зараз тут перед тобою, готова спалити тебе на купку жиру і попелу. Ти дав мені мотив зробити те, чого хотів уникнути, вбивши сотні дітей. Мої вітання.
-- Ну, так. Але готова і здатна – це дві різних речі. Ти ніколи не відбереш від мене контроль над Тріщиною. Спробуєш – і загинеш. – Він зручніше вмостився на троні, маленький, висушений і нещасний. В нього над головою повільно крутився Ніж, тепер мовчазний, його повільно пульсуюче світло – єдине освітлення в порожній кімнаті.
Назовні я почула два приглушених крики. Перший, швидше за все, належав істоті. Другий – точно Хольгрену. Годі гаяти час.
-- Гаразд, -- сказала я. – До діла.
-- Як скажеш.
Я відчула, як він викликає енергію з тріщини. Її кількість була неймовірною: я не могла навіть мріяти, що мені колись вдасться стільки викликати чи контролювати. Якщо від магії Хольгрена в мене з‘являвся холодок на потилиці, а від магії Сірого Зуба холодок йшов по спині, то коли Аітер викликав енергію – затремтіло все моє тіло. Я була рада, що підібралася до нього так близько.