Я витягнула крем‘яний пістолет Хольгрена, відтягнула курок і вистрілила йому прямісінько в молочне око.
Його голова сіпнулася назад і тріснулася об кам‘яну спинку трону. Від опіків від пороху його обличчя почорніло. Тіло обм‘якло і він повільно сповз вниз, залишаючи на спинці крісла кривавий слід. Викликана ним енергія розсіялася. Ніж впав з повітря і вбився в його нерухомі груди. Дим від пострілу пістолета стелився по кімнаті.
Ого. Такого я не чекав.
-- Звісно, що ні.
Ти ж не віриш у ефективність вогнепальної зброї.
-- Але я вірю у ефективність Хольгрена – їбати його в сраку – Анградо. Беззастережно. І жодна магія навіть не подряпала б Телемарха, правильно?
Підніми мене, Амро.
-- З якого біса мені це робити?
Якщо не піднімеш, тріщина обвалиться і Белларіус загине. Телемарх не міг безконечно утримувати енергію в тріщині. А ти точно не Телемарх, якщо спробуєш, тебе буде знищено.
-- Маєш цілковиту рацію, Реготуне. Добре, що я не збираюся намагатися стримати її, правда?
Тоді що ти маєш намір спробувати?
-- А… Хотів би ти знати.
Що б це не було, ти зазнаєш невдачі. Про все, що ти могла подумати, я вже давно подумав. Я знаю тебе, Амро. Так по справжньому, то я створив тебе.
-- О… правда?
Так. Ти що, думала Аітер вирішив розпочати Чистку з власної волі?
-- Хочеш сказати, це була твоя ідея?
Так. Він навіть не знав, що діяв під моїм впливом.
-- І навіщо ж ти це зробив?
Щоб створити умови, які своєю чергою, створять когось саме такого як ти.
-- Отже, це ти почав війну між Хелструмом і Еламом, щоб заповнити вулиці Белларіуса, назвімо це… сировиною.
Так.
-- Правда? Я це говорила з сарказмом.
Правда. Я це говорю серйозно.
-- А душі мертвих вуличних щурів? Їх теж ти викликав?
Вони вже були тут, проте безсилі. Витік з тріщини дав їм силу. Я вказав їм… шлях. Я не міг дозволити тобі втекти, яким розумним це б не здавалося.
-- Отже, ти спричинив смерть сотень дітей, а тоді використав їхні тіні для подальшого здійснення своїх планів?
Нічого не марнуй і ніколи не будеш в потребі.
-- Ти безсумнівно найгірша особа, яку я зустрічала в своєму житті, і при цьому ти навіть не особа.
Я такий, яким мене створили. Так само як ти.
-- І якою це мене створили?
Досконалим бійцем.
Я посміхнулася. В цю мить мені стало зрозуміло, що мій план спрацює. Шкода тільки, що мене не буде, щоб цим тішитися.
-- Знаєш, я повинна була померти п‘ятнадцять років тому, -- сказала я Ножу. – В певному сенсі, кожен день після того, як я втекла на кораблі, був подарунком. Незаслуженим. Я завжди запитувала себе, чому Белларіус був так наполегливо жорстоким до нас, вуличних щурів. Відколи я його покинула, то була в багатьох місцях і бачила жорстокість в різноманітних барвах, але ніколи такої наполегливої, як та, що її виділяло це місто вуличним дітям. Через це я ненавиділа Белларіус, ненавиділа по-справжньому. Просто не могла цього збагнути. Це не мало сенсу. Аж дотепер.
Справді. Коли йшлося про вуличних дітей, я придушував будь-який жаль чи співчуття. Було необхідно, щоб вони… щоб ти, навчилася покладатися виключно на свої здібності.
-- Навіщо?
Я досконале знаряддя. Мені потрібна рука, яка буде вправно мною орудувати.
-- Брешеш. А принаймні щось не договорюєш.
Може. Не має значення. Або ти піднімеш мене, або ти і місто будете знищені, а я почну ще раз. Я не знаю що таке нетерплячка.
-- Я очікувала, що ти щось таке скажеш. Дякую. Тепер мені буде ще легше зробити те, що необхідно зробити.
Поясни, що ти маєш на увазі, Амро.
-- Ні. Сам скоро побачиш.
Якщо ти мене не піднімеш, то я подбаю, щоб дівчинка в сусідній кімнаті, та, що має ім‘я твоєї матері, померла разом з твоїм коханцем.
-- Не дуже собі уявляю, як ти це можеш зробити, але краще не ризикувати, -- відповіла я і витягнула листок, який дав мені Бог Горобців. Кинула його на підлогу.
Почувся потужний, різкий звук, немов розірвалося само повітря і з‘явився Бог. Дякувати Керфу, не як дерево, а такий, яким я його бачила, коли з ним розмовляла – величезний, вкритий м‘язами і лютий.